Частина Шоста. 2. Весна 158р.

05.03.158р.

Маг-Рівік

Черговий снігопад на диво став завадою охочим до придбання артефактів, того в лавці клієнтів не було. Скориставшись цим ми втрьох, сам пан Приієр з внуком та я, досліджували новий захисний артефакт проти демонів куплений мною вчора у вуличного торгівця. Віри в його дійовість майже не було, та все ж вирішили перевірити, чи не несе він загрози.

З кожним днем плітки про нашестя демонів все більш активно поширювались в масах, тому кожен намагався якомога сильніше захистити себе, своїх близьких та свої домівки. Навіть ідея запросити жерців потихеньку прокрадалась в подумки містян. Особисто мені ідея з жерцями не дуже подобалась, як і моїм друзям-магам.

Ми так поглинулись в вивчання, що забули про час, і коли б не Дельсея, що пришла на зміну, то просиділи б ще незнайомо скільки. Тим паче, що залишити крамницю, доки не здобудемо хоча б якогось результату, я не поспішала.

- Це не підробка, - дійшов висновку пан Прієр, завершивши дослідження.

- Він дійсно працює? – здивувалась я.

- Працює, та не так, як обіцяно. Він навпаки, приманює. Треба терміново про це доповісти магічній варті. Ята, будь ласка, затримайся ще на декілька годин, поки ми сходимо до Вежі.

Я погодилась, хоча й було бажання приєднатися до пана Прієра, та все ж не хотілось зустрічатися з Німідором.

Залишившись з Дельсею вдвох ми трохи встигли потеревенити коли до крамниці завітав перший клієнт. Високий чоловік, худорбу якого навіть хутряний плащ не був здатен приховати. Відкинувши притрушений снігом капюшон він пред’явив нам своє обличчя. Цікаво, це ще якась раса, чи він пів року лише воду пив? Бліда шкіра здавалась настільки тонкою, що ще трохи й широкі, гострі вилиці її прорвуть. Темні кола під очима невизначеного кольору. А тонкі, вузькі губи розтяглися в посмішки виставляючи здоровезні ікла, замість зубів, як в акули.

- Добрий день, - привіталась Дельсея. – Чим можемо допомогти?

Я хотіла розслабитись, якщо напарниця не верещить, значить це розумний, як раптом відчула загрозу.

- Ти мене кликала, - прохрипів незнайомець стоячи навпроти дівчини.

- Я?! Я вас не кликала, - відповіла та й продовжила нічого не підозрюючи усміхатись. – Може ви крамницею помилились?

- Ні. Саме з цього місця мене кликали.

Багато часу, щоб зрозуміти хто стоїть перед нами мені не знадобилося. Та й хто сказав, що всі демони мають однаковий вигляд?

- Вас ніхто не кликав. Ви помилились, - втрутилась я закриваючи собою Дельсею. – Вас тут ніхто в гості не чекає, того прошу залишити крамницю.

- Я нікуди звідси не піду.

І як доказ своїх слів обравши один з вільних стільців, вмостив на нього свій зад.

- Перепрошую, та я все ж наполягаю, щоб ви залишили це місце, - знов ввічливо попросила я піти. А сама думала як краще того взяти в полон для допиту.

- Ята! Як так можна з гостем? – обурилась напарниця. - То чого ви бажаєте?

- Краще, красуня, скажи, чого бажаєш ти, - очі в демона при цьому недобре засвітилися.

- Заміж за.., - частково встигла зізнатися та, бо на уточнення їй стала на перешкоді моя рука, що закрила рота.

- Я постараюся в цьому тобі допомогти, - пообіцяв демон, та не піднімаючись зі стільця зник.

- Нащо ти мені завадила? – зі сльозами на очах звинуватила мене Дельсея. - Це був єдиний мій шанс на щасливе життя.

- Будуть ще, та набагато краще.

- Не буде. Бо я…, я…, я вже занадто стара для цього.

Опісля такої заяви дівчина навіть не захопивши верхнього одягу вибігла на двір. Я кинулась слідом, та через десяток кроків довелось повернутися. Залишити крамницю незачиненою, без нагляду не могла, а ключів мені не залишили, того здоганяти дівчину відправила Самідіра. Та не встигла повернутися до приміщення, як двері знов відчинилися й зі снігом завітав Леорі з друзями. Прослухавши все що тут відбулося, без зайвих питань хлопці кинулись шукати Дельсею. Шанс що знайдуть був мізерний, та все ж був.

Час потягся дуже повільно, та ані Самідір, ані Леорі, ані сама Дельсея, не повернулись. За цей час заходило ще двоє покупців, і я кожного разу здригалась, коли чула дзвін дверних дзвонів.

Десь через годину напружених очікувань в крамницю завітала пані Прієр. Вислухавши мою розповідь, жінка прийняла рішення зачинити на сьогодні крамницю. Я ж дізнавшись адресу напарниці й захопивши її верхній одяг відправилась до неї додому в надії, що вона вже там. Та там на мене чекала невдача, як повідомила власниця будинку, Дельсея ще не поверталась з роботи. Залишивши одяг, я повернулась на вулиці міста.

Самідіра знайшла досить швидко. Фамільр сидів на одному місці, наче охороняв його. Я припала до землі наче звір й почала нюхати сніг. За цим мене й застукав Віткар.

- Ти чого тут робиш? – здивовано запитав менталіст.

- Саме на цьому місті зникає запах моєї напарниці з крамниці.

- Може снігом занесло?