Частина П'ята. 5. Зима 157-158рр.

29.01.158р.

Мілет-Дун

Виходячи з порталу я сподівалась, що навколишня спека, це лише наслідок дії переходу. Та ні. В Мілет-Дуні дійсно було жарко як в Маг-Рівіку влітку.

Питання куди йди в нас не було, Галеон чітко вказав, що буде нас очікувати в заїзді “Смажений Гусак” до тридцятого числа включно. Я встигла, того хлопці мають бути на місці.

Скинувши зайвий одяг до мого браслета, ми одразу попрямували у люб’язно вказаному магом з вежі напрямку.

Мілет-Дун нагадував місто з фільмів про південо-схід, що розташовувались серед пустель. Та на відміну від них, саме це місто оточували гори, а за ними йшли безкрайні степи, де переважно жили кочові племена.

Потрібний нам заїзд зустрів нас задухою та запахом прянощів.

- Чого панове бажають? – підскочивши до нас запитав робітник цього закладу.

- Я шукаю приятелів, вони мають чекати на мене тут, - відповідаючи я роздивлялась присутніх.

- Кого саме?

- А от їх, - вказала рукою на братів-близнюків, Ронана та Бевана.

- Тоді може бажаєте чогось скуштувати?

- Чаю принеси з фчурі, - зробив замовлення Філл, й віддав декілька мідних монет, хоча я б не відмовилась від чогось більш поживного.

Підходити чи гукати братів не довелось, через шум викликаний нашою появою, хлопці відволіклись від їжі та зі здивуванням, витріщились на мене. Схоже Галеон не попередив про мій приїзд.

- В мене галюцинації, чи це дійсно ти? – голосно вигукнув один з братів, та піднімаючись зі стільця перекинув той в поспіху.

- Ні, це не я. Це примара старого чаклуна прийшла вас лякати, - щиро посміхаючись відповіла я. – А де Галеон?

- Нагорі. Разом з Наджи планують порятунок.

- То веди мене до нього. А хто такий Наджи?

- Це один місцевий шукач пригод, що погодився нам допомогти.

- Сподіваюсь на це, - щиро відповіла я.

Ми вже спрямувались до сходів, коли Террі, перехопивши Віткара, який не бажав спускати з мене очей, оголосив:

- Ми краще почекаємо тут. Заодно вип’ємо чаю та послухаємо останні новини.

Террі справжній друг. Він розумів, чому мені не терпілось побачити саме Галеона.

Підіймаючись по сходах за Беваном в мене почали трястися ноги, начебто перед першим побаченням. Розізлилась на саму себе за лічені секунди, я тут не для того, щоб особисте життя влаштовувати, а для допомоги.

Стукати теффіра, мабуть, не вчили, бо несподівано відкриті двері змусили всіх присутніх в кімнаті схопитись за зброю.

- Спокійно. Це лише я, з Ятою, - доповів хлопець пропускаючи мене в середину.

Я на хвилину випала з реальності, бо мене накрило ціле цунамі емоцій. Навіть відрізнити одне від одного було не можливо. Божевілля. Приємне божевілля.

Обіймів не було, Галеон від них ледь стримався, замість того він схопивши мене за плечі підвів до стола де відбувалась нарада.

Познайомившись з усіма присутніми я почала розпитувати:

- Я так розумію, що є шанс викупити Лавену. Скільки для цього потрібно грошей?

- Сто джубів, - оголосив ціну засмаглий блондин якого мені представили як Наджи Пустельного. – Цю суму нам вдалось знайти, проте якщо торгаш захоче ще, нам ніде взяти більше.

- Гроші не проблема. А от що буде, коли він відмовиться продавати? Чи є можливість її викрасти? – продовжила я. Для мене зараз й сто тисяч джубів не проблема, луски на продаж ще вдосталь.

- Її десь переховують. Й сам Логер туди дістається за допомогою мага-телепортиста.

Я важко зітхнула, мої уроки традиційної телепортації так й не здобули успіху. Що вже й казати про те, щоб прослідкувати за чужим телепортом.

- Можете на мапі показати де знаходиться це місто, - попросила я.

- Звісно. От тут під горою розташований Алврід.

- Тоді з нього й почну пошуки, - вирішила я. Час скористуватися чарівною дією мого компаса. – Й поки буду шукати, ви будите відволікати цю гидоту.

- А зможеш? – з надією запитав Галеон.

- Повір, я минулий рік не лише біля котла стояла та зілля варила. Він в мене аж занадто був насичений й практики вистачало. То демони, то химери, то ще якась гидота. Й хоча маю лише найнижчий ранг, та вже вважаюсь повноцінним магом й маю право чаклувати. Коли їдемо до Алвріда?

- Завтра на світанку. Сьогодні маємо отримати гроші, - зізнався приятель.

- Ти ж сказав, що вже маєте потрібну суму.

- Ми її беремо в “Платиновій Кірці”, - відповів Наджи, як я встигла помітити лише ці двоє вступали в розмову, інші ж мовчки її слухали.

- Під відсоток?

- Звісно.

- Підемо до банку разом. Краще я гроші вам позичу аніж гноми. Ви з ними до кінця життя не розрахуєтесь.