Частина П'ята. 3. Зима 157-158рр.

32.12.157р.

Північний Шлях

При черговій спробі телепортуватися мене викинуло до невеличкого трактиру на Північному Шляху, де нам з Террі довелося ночувати.

Викинуло не просто на подвір’я закладу, а майже під ноги невеликої компанії.

- Добрий день. Чи точніше вечір, - привіталась я, роздивляючись дивну компанію яка складалась з людей та ельфів, двоє з яких були близнючками. Хоча й темно було, та їх схожість одразу впадало в око.

- Добрий, - привітався зі мною у відповідь один з хлопців та протягнув руку допомагаючи підвестись, чим я скористувалась.

Мене знов накрило емоціями.

Невпевненість. Здивування. Захоплення. Очікування. Й навіть лють, яка була спрямована не на мене.

Такі емоції могли належати лише одній групі розумних.

- Ви що, чергова партія чужинців? – запитала, та помітивши не розуміння на обличчях, пояснила, - ви потраплянці?

- Як здогадалась? - відповів питанням, той хто допомога мені з підйомом.

- По запаху, - й не збрехала, всі чужинці деякий час зберігала особливий запах. – Ви тут з ночівлею?

- Так.

- Чудово. Ви облаштовуйтесь, а я скоро повернусь.

Й не даючи часу на додаткові пояснення зникла.

Лавер мене звісно чекав, але чого точно не очікував так це того, що я підхопивши Самідіра, перерву наше заняття, з обіцянкою на наступному викластись на всі сто відсотків.

- Куди? – тільки й долетіло до мого вуха, та було запізно, я вже була на подвір’ї трактиру.
Зухвало та самовпевнено? Так. Але декан мені пробачить.

За ці п’ять хвилин, що була відсутня, чужинці встигли зайти всередину та розміститися за одним зі столиків.

- Я повернулась, - підсівши поряд сказала я, вмощуючи Самідіра-білку собі на коліна. – Отже, ви їдете до Маг-Рівіка на навчання? Я права. Тоді нумо знайомитись. Я Ята Ольше. Завершую перший рік навчання й вже понад рік мешкаю в цьому світі.

Вираз обличчя кожного треба було бачити. А емоції. Цілий вир, від здивування до цікавості.

- Я Анаренділ Куталіон, а це мої сестри Ісіліель та Тауріель, - почав представлятися у відповідь ельф. – Це Ділан Аріас та Френк Гордон, дівчат звуть Герда Леманн й Банрі Райян. А от того хлопця, що біля стійки Тірон Нандор.

- Це всі маги, що цього разу потрапили у цей світ?

- Так.

- Небагато.

- Скільки є. В мене таке питання. Ти як бачу вмієш телепортуватись, - запитав мене Френк, саме він допомагав мені на дворі.

- Вмію, - перебила я, - але лише себе та свого фамільяра. Інших пасажирів гублю по дорозі. Та ще й сама іноді не туди потрапляю.

- Шкода, - засмутилась одна з сестер ельфієк. - Хотілося б почати навчання вже на весні.

- Ви завжди можете скористуватися звичайними телепортами, - порадила я.

- Можемо, але вони всі гроші світу коштують.

- Проте допомагають економити час. А гроші. В Маг-Рівіку можна знайти роботу. До початку навчання ще два місяці, можна й попрацювати.

- Ми це обмислимо, - пообіцяв Френк, - а от і Тірон. Всі зібрались, тепер можна й питання ставити.

- Питайте, про що знаю розповім. Та спочатку, поки в голові тримаю, попереджаю, по прибуттю в школу не вимагайте окремого житла. Його не існує. Розраховуйте на те, що приблизно перші пів року вам доведеться винаймати кімнати в місті.

- Це не дуже добре. А що з навчальним матеріалом?

Я просиділа з компанією потряплянців аж до того часу коли, потрібно було йти на роботу. Намагалась якомога детальніше відповідати на питання та ділитися досвідом. Призначати наступну зустріч десь посеред Шляху було марно, адже група могла опинитися в будь-якому місці. Того домовившись зустрітися в школі на початку навчання, ми попрощались, задоволені такою зустріччю. Потраплянці — порадами, а я плітками, буде чим Олдрі здивувати.

35.12.157р.

Маг-Рівік

Відзначанню нового року в цьому світі не приділяли стільки уваги, як в моєму старому. Але подружки за любки підтримали мою ідею влаштувати свято. З ігристим вином, смаколиками та гаданням іншого світу.

Спочатку ми запалювали свічки та катали по підлозі обручки. А коли годинник показав північ вийшли на подвір'я та влаштували такий собі магічний феєрверк. Я що, даремно шукала потрібне заклинання? Чим розбудили всі розташовані поряд гуртожитки.

Та на цьому діло не закінчилось. Далі ми пішли в місто, щоб був вибір серед чоловіків, в яких дівчата питали ім’я. А коли повернулись до гуртожитку я згадала ще одне гадання, кидання чобота. І як на лихо декан вирішив прогулятися вночі. Чобіт Фіони, спеціально цілилась не потрапила б, влучив саме в центр лоба ілліна.