Частина П'ята. 1. Зима 157-158рр.

01.12.157р.

Маг-Рівік

Я прокинулась незадовго до світанку від відчуття важкості у грудях. Навіть очей відкривати не потрібно, щоб зрозуміти причину дискомфорту. Самідір у вигляді вовка лежав поперек мене, чим заважав вільно дихати. І що за звичка спати на мені? Хай би у вигляді білки, все ж легше.

Спати звісно хотілось, та годинник показував, що до підйому залишилось п’ятнадцять хвилин. Цей час вже не врятує, а лише погіршить ситуацію. Наприклад кошмар присниться, які зачастили в моїх снах. Хоч би з них користь була, як, наприклад бачення майбутнього. Так ні. Просто кошмари. Начебто я не я, й стою проти величезного війська одна. Мені не страшно, лише дивно. Хто настільки нерозсудливий, що ризикнув вийти проти мене? Та відповідь отримати не встигаю, прокидаюся раніше.

Обережно, щоб не розбудити фамільяра, вилізла з-під ковдри. Та марно, Самідір все одно прокинувся. Подивився на мене одним оком й далі пішов спати. Не втрималась та почухала його за вушком, від чого вовк задоволено витягся.

На першому поверсі щось дзенькнуло. Я навіть не злякалась, бо по кроках впізнала Вальдегора. Вампір повернувся вчора, майже вночі, з обіцянкою затриматись на тиждень. А ще сьогодні зі мною він піде до школи, де від декана отримає перепустку до шкільної бібліотеки.

- Ти вже не спиш? - запитав хлопець входячи до кімнати не стукаючи, - тоді збирайся на тренування.

Я зітхнула. Так не хотілося виходити на засніжене подвір’я. Та зібравши по крихтах волю, все ж натягла штанці. А завтра ще чекає два вихідних й продовження пересування до Гаяв-Тока з деканом. Колишнього разу це зайняло майже тринадцять днів, при умові, що нам не заважали сніг та хуртовина.

Добре що і пан Прієр, і пані Тош з розумінням ставились на мої пропуски та погоджувались на заміну.

***

Поява Вальдегора в школи привернула до нього зайву увагу. Навіть Айша з компанією прийшла до бібліотеки, щоб подивитися на хлопця, вчитель якого врятував місто від демонів.

Про те, що на місто намагались напасти демони за допомогою жерців, трималось в таємниці й все одно про спробу вторгнення дізнався кожен мешканець Маг-Рівіка. На початку історії трохи різнились, та кінцівка у всіх однакова: місто врятовано. А от про те, що місто врятували саме я з Гором вдалося приховати. Шпигуни є скрізь, тому не треба надавати перевагу ворогу.

Ми сиділи за столом великою компанією, це дозволило врятувати Гора від зайвого сусідства. Та все одно, проходячи повз хтось та й зупинявся, щоб почати розмову, чим здорово відволікав від роботи.

- Айша сидить й так зубами скребе, що сюди чутно, - після чергової незапланованої перерви вимовила Ванда.

- Мабуть, вперше в житті не може придумати гидоту, - відірвавшись від книжки відповів Філл.

- Ой, а ви вже бачили нового голову магічної варти? - скориставшись миттю запитала Олдрі. Здавалось дівчина ледь стримувалась, щоб не порушити тишу.

- Ще ні, - відповіла я, - але нам з Гором призначена на четверте число зустріч. Навіть уявлення не маю до чого вона призведе. Сподіваюсь цей хоча б не ненавидить усіх жінок.

- А ще сподіваюсь, що він буде магом. Це полегшить нам життя, - додала Фіона.

Усі з нею були згодні. По-перше, мага важче зачаклувати, а по-друге, він хоча б розуміє, що магія не завжди підконтрольна.

- Ята! – трохи голосніше вигукнула Олдрі, - я зараз лише зрозуміла. Ти тут вже майже рік. Так?

- Не майже, а рік. Як раз річниця.

- Ось. А коли в тебе день народження?

Я замислилась, адже відзначати день народження не любила. Чому? Не пам’ятаю.

- Розумієш, по-перше, в цьому світі трохи більше днів в році, аніж в моєму старому. А по-друге, не пам’ятаю коли, - з чесними очима збрехала я.

- Тоді давай хоча б річницю відсвяткуємо, - не здавалась люшитка.

- Дійсно, - підхопила ідею Улла. – Нам сьогодні не так багато й задали, встигнемо приготувати святковий стіл.

Ідея сподобалась всім, й швидко зібравшись та поділившись на групи розбіглись у справах, наказавши мені прийти до гуртожитку через годину. А я навіть рота відкрити не встигла, як залишилась сама в бібліотеці.

02.12.157р.

Дикий Ліс

Зіваючи, того й дивись вивихну щелепу, я плелася позаду бадьорого декана.

Святкування, яке почалось в гуртожитку, поступово перенеслось до “Ведмедика”, а після знов до гуртожитку. Додому ми з Вальдегором потрапили далеко за північ, а о п’ятій ранку у двері стукав пан Лавер.

- Не відставай, - в спробі додати мені швидкості вигукнув чоловік. – Це дуже схоже на залишки Снігового Шляху, - дочекавшись коли я наближусь й розгорнувши трохи снігу вказав він.

- Це той що проходить повз Енаріона?

- Так.

- У Террі також була така здогадка. Але якщо це так, судячи з відстані між Лумінелем та Гаяв-Током має бути ще одне місто, але ми навіть залишків його не знайшли.