Частина Четверта. 6. Осінь 157р.

15.10.157р.

Гаяв-Ток

Мої спроби в телепортуванні з “пасажиром” нарешті принесли результати. Правда пасажиром міг бути лише Самідір в образі все тієї ж рогатої білки. Та все ж приємно. Крок за кроком, до повного опанування силою.

Сьогодні скориставшись тим, що була сонячна погода, я з кошиком їжі телепортувалася разом з фамільяром до Гаяв-Тока.

Осінь охопила покинуте місто цілком, прикрасивши його всіма кольорами від червоного до жовтого. Легкий вітерець колихав гілки, з яких зривав золоте листя, перетворюючи бруківку на килимові доріжки. Й майже тиша. Так, ледь чутно спів якихось птах, що вирішили залишитись зимувати тут.

Вийшовши на берег досить широкої річки, по якій міг легко пройти корабель, й знайшовши лавку ми зручно вмостилися відпочити. Перекусивши, на Самідіра напала активність й обернувшись на вовка він бігав майже поряд, здоганяючи щось відоме лише йому.

А я замислилась. Покинуте місто викликало багато думок. Як, наприклад: а скільки мені дійсно років? Не дивлячись на три хрестика замість дати народження, в момент моєї появи в цьому світі мені було сімнадцять років. Це одне з моїх “замовлень”. А от скільки було в минулому житті? Таємниця. Лише спогади, що я була літною жінкою, що доживала свій вік на пенсії. От і виходило, що я така собі молодичка зі старою душею. Мабуть, через це в мене й відбувається роздвоєння. Іноді хотілося пригод, дій та відчуттів. Яскравих емоцій, нових знайомств, далеких подорожей. А іноді спокою, та стабільності. Обходити стороною небезпечні місця й не ризикувати своїм життям. Загорнутися в теплий плід та сидіти вдома з чашкою гарячого чаю з цікавою книжкою. Чи в городі поратись.

А ще іноді хотілося родини. Щоб по дому бігали маленькі дракончики. Але саме дивне, чоловіка не хотілося. А кохання хотілося. Вибухового наче феєрверк вночі чи шторм на морі. Щоб зануритись з головою.

Також виникало питання: чи не набридне мені безсмертне життя? Що я буду відчувати, коли не стане моїх друзів? Атарільдо з Вальдегором втрата життя загрожує лише при вбивстві, а от інші смертні. Вони постаріють та залишать цей світ. Сумно. Аж сльози по щоках побігли. А дружба? Чи витримає іспит таким часом вона? Чи не посваримось через тисячу років?

Тисяча років життя… Цікаво, як воно буде спостерігати за розвитком цього світу?

А ще питання? Нащо ми прийшли в цей світ? Та якщо зі мною, вроді як зрозуміло, то з іншими ні? Нащо нам дозволили змінити не тільки зовнішність, а й расу? Подарували магію? Взагалі, хто проводив те опитування? Головний? Чи ще хтось? Так багато питань, й жодної відповіді. Чи вистачить безсмертя, щоб все розгадати?

Від таких думок мене відволік Самідір. Фамільяр притягнув десь знайдену скриньку. Звичайна скринька, без слідів будь-якої магії, зроблена з дерева, прикрашена сріблом та камінцями: лазурит і бурштин. Всередині було порожньо, але я все одно вирішила забрати її з собою. На щось та знадобиться.

Завершивши вечерю ми повернулися додому, роботу в таверні ніхто не скасував.

24.10.157р.

Маг-Рівік

Сьогодні в школі було майже порожньо. На перервах можна було бігати й не боятися що когось зачепиш. Та бігати не хотілося. В місто прийшла ліронська лихоманка. Вчора в лікарню потрапили перші хворі, а сьогодні мало хто ризикнув прийти до школи.

На травології, окрім мене з Філлом були ще Халла, Астра та Меллі з Єлісой. На рунах ще менше, я з ал’єром та ельфійка-другокурсниця Аміріен.

- Тут також порожньо, - прокоментував зазирнувши до класу декан. – Магістр Яла, я заберу вас з лекції пані Ольше?

- Звісно. З таким відвідуванням все одно нічого нового не проходимо. Лише пройдений матеріал згадуємо. Ви краще обміркуйте пропозицію закриття школи, на час епідемії.

- Обов’язково, - пообіцяв чоловік. – З сьогодні, до речі, набуває чинності комендантська година. Після шостої нікого не має бути на вулиці.

- Як? А як працювати? – здивовано вигукнула я закінчивши збирати речі.

- Не думаю що таверни будуть відкриті в такий час. Але про це потім, нас очікують.

Попрощавшись ми з деканом вийшли з кабінету.

- Ти не втрачаєш свідомість, не влаштовуєш істерик, не впадаєш в ступор, в присутності тяжко хворих?

- Неповинна. А що?

- Чудово. В лікарні не вистачає рук, того вони попросили нашої допомоги. В школі не так багато від кого дійсно буде користь, а не ляже на ліжко поряд. Й в першу чергу це ти. Драконів взагалі нічого не бере. То ж як? Допоможеш?

- Допоможу. Але я нічого не розумію, не те щоб в зціленні, а й в лікуванні.

- Це неважливо. Ти з магістром Стером будеш готувати ліки. А от й сам зіллявар. Я знайшов тобі помічника.

- Дуже добре. Хоча лише перший курс, але з талантом до зілляварства. А правда, що школу закриють на час лихоманки?

- Скоріше за все так. Й не тільки школу, а всю територію. Нікого не впускаючи навіть в гуртожитки.