Частина Третя. 8. Літо 157р.

18.08.157р.

Дикий Ліс

Після того як навчилась с першого разу телепортуватися в потрібне місце, в нас виникла спокуса залишитись в цьому місті довше. Але все не так просто, як здавалось на перший погляд: телепортуватися поки я могла лише одна, без зайвих пасажирів. Це виявилось коли спробувала разом з Вальдегором переміститися до Будинку. Вампіра викинуло на початку шляху, добре що він тепер також вмів літати. Був ще один варіант для скорочення часу на дорогу, летіти. Та все ж вирішили йти пішки, щоб не втратити можливість зустріти ще якусь небезпечну химеру. Чи щось наближене до неї.

Прогулявшись на прощання просто вуличками міста ми залишили Гаяв-Ток. А перед цим знайшли зруйновану телепортаційну вежу.

Десь опівдні на нашому шляху з’явилась досить велика зграя Сшархів, осіб так десять. Ці дрібні монстрики зростом ледь досягали мені талії добре вбивалися звичайним мечем. Але через деякий час знов підіймались та нападали, того для повного знищення потрібен був вогонь. На перший погляд, здавалось, кидай в них вогняні кулі, та не все так просто. Доки голова на місці – вогонь їм не загроза. Того діставши меча я приготувалась до бійки. Заодно перевірю наскільки результативними були щоденні тренування з Вальдегором, бо за в’юнкими немерцями ледь встигала, ось він попереду, а через секунду за спиною. А ще ж треба пам’ятати, що сшархі їдять жертву живцем, того в їх шипах розташованій на спині, іклах та пазурах повно отрути, що паралізує, від якої можна пролежати тиждень без руху.

Першу голову зніс Вальдегор, а мені довірили її спалити. Й почалось.

Спочатку перевага була на нашому боці. Але незабаром це змінилось. Один з монстрів підкравшись с заду зміг поранити Атарільдо. Майже втративши можливість рухатись, ельф лежав на землі й запускав з останніх сил вогняні кулі. Довелось максимально наблизитись до нього, та не дати сшархам його витягти звідси.

Розібравшись з останнім Вальдегор одразу впав на землю.

- Мене також,.. – сказав він та втратив свідомість. Террі, вже хвилин як п’ять був непритомний.

Отжеш, смердючий сшарх, цього тільки не вистачало. Бо навіть гадки не маю, якою неприємністю може обернутися отруєння для вампіра. Він он після раптового спадкоємства ледь не втратив розум, а тут отрута.

- Самідір, - покликала я фамільяра, - побудь поряд, та прослідкуй, щоб нічого не трапилось. А я хутко, до дому та назад. Добре?

Чотирилапий погоджуючись зітхнув, я телепортувалась до дому.

На щастя Філл був тут. А ще добре було те, що ал’єр добре знав про сшархів, однієї з біди Великої Пустелі.

- А де ви їх знайшли? – запитав друг.

- Майже біля Гаяв-Тока.

- Далеченько вони забрались. А головне як?

- Я вважаю, що хтось їх завіз собі до зоопарку, а потім вони просто втекли з нього, коли господар покинув місто.

- На приготування протиотрути піде десь вся ніч. Добре, що у твоїй лабораторії, є майже все необхідне. Я зараз швидку збігаю до себе, й повернусь. А в тебе є час відпочити.

- Та ні. Краще я повернусь до лісу й буду дивитись за хлопцями. Не привиди сила, ще якась бісовщина вилізе.

- Бісовщина?

- Потім розповім. На світанку буду.

- Домовились.

***

Зірка не поспішаючи сховалась за горизонт. Я ж до приходу темряви знайшла підходящу ялинку, під лапами якої заховала друзів. Їх рівне дихання заспокоювало, а періодичні крики – лякали. Та робити було нічого. Я не витримала, ще раз завітала до дому, та зілля тільки почалось готуватися. Довелось просто сидіти й чекати.

А от десь ближче опівночі відбулось те, чого взагалі не очікувала.

Захисний контур добре тримався, але все одно злякалась, коли почула наближення кроків.

Хтось або щось наближалось, та при цьому не мало запаху. Це лякало ще більше. Вкрившись лускою, я собою загородила безпритомних, сподіваючись, що світла кострища вистачить, щоб добре розгледіти гостя.

Істота буда високою й сутулою, начебто соромилась свого зросту. Його тіло замість одягу було вкрите мохом і травою, а сиве волосся, що тяглося по землі все в гілках та листі. Обличчя було витягнутим та худим настільки, що здавалось гострі вилиці ще трохи й пошкодять бліду шкіру. Але найбільше до себе привертали увагу очі. Вони світились, наче підсвічені з середини ліхтариком.

- Доброго вечора! – привіталась я, не знаючи як реагувати на чоловіка.

- Доброї ночі Великий Імператор, - сухим голосом привітались у відповідь. – Я прийшов вас привітати.

- З чим?

- З поверненням. А також передати те, що вам належить.

На це я лише відкрила рота, та не проронила ані звука. Мені вистачило й того, що мене кличуть “імператором”, а не “імператрицею”. Начебто той, хто розмовляв зі мною був голографічною програмою, запрограмованою лише на одне звернення, того й не бачив хто перед ним. Й поки я мовчала, чоловік продовжив.

- Мене колись звали Ільгім Отто, король Танарії, чиї землі зараз належать вам. Й хоча в минулому житті був правителем, зараз являюся лише вашим слугою.