Частина Третя. 7. Літо 157р.

08.08.157р.

Гаяв-Ток

Ранок я провела в тиші. Хлопці міцно спали, незважаючи на вчорашню злогоду, а я ж намагалась зрозуміти як мені вдалось телепортуватися. Вміння переміщатися в просторі одне з найкорисніших, я ще вчора хотіла його повторити, та мені не дали. Того, скориставшись майже самотністю, Самідір сидів поруч не відходячи від мене з вчорашнього дня, почала чаклувати.

Спочатку я опинилась біля воріт Норгерда, при цьому налякавши стражу, потім на однім із майданів Дорима, потім в лазнях, й знову в Норгерд. Наступним колом було місто перевертнів, храм де з Террі ночували, Дорим, та знов Норгерд. Й лише за третім разом опинилась в Маг-Рівіку, а точніше в шкільному парку. Тут вже вирішила скористуватися своїми ногами, та пішки дійти до своєї крамниці.

В Лісовому Будинку не спали, а збирали торби, щоб йти нас рятувати. Заспокоївши друзів та домовика й запевнивши, що все добре, почала думати як краще повернутися до Гаяв-Тока: спробувати телепортуватися, чи долетіти. Зупинилась на телепортації. Запевнивши, що якщо знадобиться їх допомога то повернусь, на прощання обійняла Філла з Уллою. Коша від обіймів відмовився, замість них мені встромив в руки повний кошик свіжої випічки та ароматного, смаженого м’яса.

А от в Гаяв-Токі такої радісної зустрічі не було. Хлопці, розбудженні виттям Самідіра, злякались, що зі мною трапилось щось погане. Навіть гарячий сніданок не врятував мене від прослухування нотацій.

***

Не дивлячись на всю небезпеку цього місця, ми не поспішали покидати Гаяв-Ток.

Наступною нашою знахідкою був велетенський храм, тріщини на стінах якого ховав плющ. Споруда стояла посеред майданна з колонами по колу.

Всередині також були видні сліди руйнування часом, але все одно відчуття величності не залишало.

Мармурова мозаїка на підлозі. Величезні, аркові вікна прикрашенні кольоровими вітражами зображали невідомих мені розумних. Золоті свічники. Ліпнина на стелі.

А ще тут були статуї в повний зріст.

Дванадцять з них зображали жінок та чоловіків. В руках кожен щось тримав, чи то книгу, чи зброю, чи якийсь інструмент. А ще в них всіх були відкриті обличчя, окрім тринадцятого. Цей невідомий, чи невідома, стояв по центру храму, та з ніг до голови був закутий в плащ. Він в руках тримав посох, прикрашений коштовним камінням.

- Головний та дванадцять його помічників, - прокоментував знахідку Террі.

- Ти якось обіцяв розповісти про них, - нагадала я.

- Так. Ось це бог війни Беллатор, - вказав ельф на чоловіка з дворучним мечем та в обладунках. - А ця жіночка з книгою, богиня мудрості Фіріс.

Кремезний чоловік з кувалдою був богом ремесла Аматір, а поряд з ним жінка з посохом – богиня зцілення Джієна. З хитрим виразом обличчя був бог торгівлі Тіргот, а с закоханим - богиня кохання Мілеста. Далі шов бог мистецтва Лартін зі флейтою, та здавалось, що на нього не задоволено поглядає його сусідка, богиня домашнього вогнища Майгос. Наступним був бог моря Юрнек, одного погляду на бородача вистачило, щоб відчути запах солі. Жінка з сувоєм була богинею правосуддя - Тіора, а чоловік з кошиком фруктів богом врожаю - Земнік. Завершувала коло жінка з веретеном та довгою ниткою – богиня долі Ліктенна.

- Є ще інші боги, такі як полювання, вроди, та дня, чи ночі. Але їх тут не має, бо вони не входять в головне коло.

- А як звати головного?

- Ніхто не знає. Бо називати ім’я, це означає привернути його увагу, а це нічим добрим для цього світу не закінчиться. Того вже років двісті, це тримається в таємниці. Звісно мій брат знає, та ніколи не ділиться цим зі мною, як і батьки.

Я зітхнула. Знов не вдалося дізнатися ім’я Головного. А так хотілось з ним поспілкуватися.

- В нього дуже довге ім’я, - заговорив Вальдегор, він також як і я до цього уважно слухав ельфа. – Це все що я можу згадати. Тут я знайшов сходи вниз. Спускаємось, чи не ризикуємо?

Запитав, а сам вже давно все вирішив: звісно спускаємось.

Внизу нас очікував ще один зал, майже ідентичний попередньому. Тільки окрім статуй стовпи з крюками на них, а замість Головного вівтар з золотою тарілкою та прозорою кулею на ній. Важка, мені навіть не вдалося її підняти.

- Ніколи таких не бачив, - сказав Террі, обслідуючи знаки якими був розписаний весь вівтар.

- Це перекладається як: “Панування цими землями”, – вказав Вальдегор вказуючи на одну зі строк.

- Цими? Цим місто? Диким Лісом? Чи Вільними Землями? – запитала я.

- Не знаю. Може й всім континентом. Частина рун стерта, не розібрати.

- Що за мова? Я не зміг її визначити? – поцікавився Атарільдо.

- Назви не знаю. Я у свої вежі, на початку літа, знайшов словник з нею, та почав вивчати. На жаль багато не встиг, та й з собою його взяти не здогадався. Якщо вам так цікаво, можу зараз перемалювати, а вже вдома зайнятись перекладом.

- Так й зробимо, - та протягнула олівці з блокнотами.

Й поки хлопці займались рунами, мені покою не давала ця куля. Бажання вкрасти її вже зникло, а от довідатись про матеріал з якого вона була виготовлена, з’явилось. На перший погляд, змогла лише визначити що це не скло, не кришталь та не алмаз. Я не одразу помітила, як куля під моїми пальцями нагрілась. До мене це дійшло тільки після того, як Гор схопивши мене відтягнув якомога далі. Це вже було вдруге, коли це місце на мене так вплинуло. Я начебто випадала з реальності.