Частина Третя. 6. Літо 157р.

04.08.157р.

Дикий Ліс

Вибравшись з бурелому ми знайшли ще залишки дороги, яка відрізнялась від тої, що проходила недалеко від мого будиночка. Створені штучно квадратні плити зараз були потріскані й майже поросли мохом. Йти такою дорогою було набагато приємніше, лише інколи приходилось перелазити через повалені дерева. А коли наші голови добре напекли промені сонця ми вийшли до стін чергових розвалин.

Цього разу це був не замок, не храм, та не село, а величезне місто із захисною стіною та аркою для воріт, яких самих не було. Чи то розсипались від часу, чи то їх винесли, навіть не залишивши уламків. Витративши не одну годину на обстеження вулиць ми вирішили залишитись тут на декілька днів. Тисячі будинків, які опинились в нашому розпорядженні, на диво не лише зберегли цілісність, але й меблі з посудом. Обравши будинок з цілими вікнами, ми не довго думаючи тимчасово зайняли його. Спати під дахом набагато спокійніше. Та й ванна тут була, а щоб наповнити її гарячою водою моїх магічних знань вистачить.

Встановивши захисні артефакти по периметру будинку, й повечерявши запасами, ми лягли спати одразу після того, як розділили ніч на чергування.

05.08.157р.

Гаяв-Ток

Дощ, який розпочався опівночі, на світанку перейшов у зливу, перетворивши вулиці на справжні річки, рівень води, в яких досягала верхньої сходинки обраного нами будинку, а це мені майже по носа. Підвал затопило повністю. Хлопці спали нагорі, я ж стояла перед вікном, думаючи про те, як вибратись з цієї пастки.

Як показав досвід, мені вдалося плавати лише одним стилем, сокирою, швидко опускаючись на дно водосховища, й не як інакше. Усі в цьому переконались, коли ми вибравшись на пляж вирішили трохи поплавати в морі. Зробивши декілька невдалих спроб Філл здаючись відступив. Ось того я стояла й думала, що робити далі. Човнів з нами не було.

- Може спробувати розвіяти цю грозу, - запропонував сонним голосом Атарільдо.

Ельф підкрався майже непомітно, його кроки потонули в черговому гуркоту грому.

- Я думала про це, та не ризикнула.

- Чого? Подобається дощ?

- Подобається. Але не через це. Саме цей дощ магічний.

Террі після моїх слів завмер дивлячись у вікно.

- Мабуть, якийсь артефакт спрацював. Або ваш загадковий спостерігач постарався.

- Я не відчувала його вже давно. Гадаєш він міг непомітно за нами стежити всю дорогу?

- Легко. Вважити себе наймогутнішим – дурість. Завжди є той, хто хоч в чомусь тебе сильніше.

Я тяжко зітхнула, погоджуючись.

- Треба Гора будити, досить йому спати.

***

Ідея вийти з дому вампіра також не надихнула, тож після сніданку було вирішено вивчити будинок в якому ми опинились наче в пастці. Вчора ми обшукали кухню та підвал, а сьогодні перейшли до кабінету з бібліотекою.

- Я можу привітати нас! – із захопленням вигукнув Вальдегор, тримаючи в руках напівзруйновані листи. - Ми перебуваємо в столиці семи королівств, колись розташованих на цій території. - А саме в Гаяв-Токі.

- Може Гіяв?

- Можливо, Гіяв. Це дивлячись як читати цю руну. Але ми тепер точно знаємо де знаходимось на мапі.

- Хоча б щось.

- Звісно.

- Тоді я знаю, чому це місце виглядає, начебто з нього тікали не збираючи речі.

Й замовчав. От любить ельф, ці паузи.

- Добре, добре. Зараз розповім. Мені в дитинстві розповідав старший брат як магія в Гаяв-Токі вийшла із під контролю. Все де було хоча б зерно магії. Дерева ожили й почали атакувати жителів. Артефакти вибухаючи влаштовували пожежі. Заклинання, накладені на будівлі та дороги, спричиняли землетруси. Спроба нейтралізувати магію провалилась, лише погіршивши ситуацію. Незабаром, як лавина, нещастя вийшли за межі міста та поширюючись все більш охоплювали нові території. Тому була масова втеча з цієї частини світу.

- І як довго це тривало? – запитала я.

- Десятиріччя. Сюди намагались повернутись, але не затримувались на довго. Пройшло дві сотні років та почалась війна. А тут стали помічати перших чудовиськ. І поки розумні вирішували, на чиєму боці правда, не розумні спокійно оселялися та розмножувались. Після оголошення миру вирішили розібратися з цією проблемою, та було запізно. Цілі орди потвор, з невтримним бажанням знищувати, зайняли ці землі. Було декілька спроб їх звільнити, та всі закінчились поразкою. От того Вільні Землі досі вільні.

- А якщо були землетруси, то чому дома цілі? – запитала я коли друг закінчив розповідати.

- В мене є підозра, що все це була ілюзія, - відповів Террі.

- Настільки сильна, що люди не лише одяг з посудом залишили, а й коштовності? Ята їх цілу скриню знайшла в комоді.

Я винувато поклонила голову, моя дракониця вимагала їх забрати собі, з чим я й досі боролась. Совість проти жадібності.