Частина Друга. 8. Весна 157р.

05.05.157р.

Маг-Рівік

Спеціально наряджатися задля походу в гості не стала, мені ще на роботу треба до “Ведмедика”. Вибір пав на плаття з тонкої шерсті сапфірового кольору.

Двері двоповерхового будинку були відкриті самим власником. Як виявилося, він влаштував щось на зразок званого вечора, де ще були гості, окрім нас. Серед натовпу, переважно з жінок, мені були відомі лише двоє. Руперт Суфо та магістр Частвінг Ванлір. Того виникло розумне питання: "Для чого запросили мене?".

Стіл вражав великою кількістю їжі явно приготовленою не самим Наосом. Я сиділа між двома чоловіками, вони представилися як Обрун та Ростан.

- Звідки ви до нас прибули? – ввічливу розмову розпочав Ростан.

- З Доріма.

- Далеченько. Ваші батьки також маги? Ні? Отже, ви перша в сім'ї з силою. Чи були ще бабусі та дідусі?

- Важко сказати, - ухилилась від прямої відповіді. - А чим ви займаєтесь?

- Я алхімік. Тримаю крамницю в Мілет-Дуні.

- От ви дійсно далеко забрели.

- Це точно. Але іноді справи й не в такі далекі міста мене заводили.

Далі чоловік почав розповідати де був та що бачив. Іноді до нашої бесіди долучався другій сусід, але на довго його не вистачало, того на багато більше цікавила брюнетка, що сиділа навпроти, з майже оголеним бюстом який загрозливо виглядав з декольте червоного, оксамитового плаття, того й дивись, випаде. Я ж декілька разів ловила на собі погляд господаря цього зборища, та не могла зрозуміти, чого він хоче. Його навіть без артефакту не могла “прочитати”. Санрей іноді звертався до мене з якимось питанням, я швидко відповідала, та поверталася до розмови з алхіміком. Від Ростана хоча й пахло всілякою алхімічною гидотою, та співрозмовником він був приємним.

До кінця вечірки залишились не всі. Чета Прієрів посилаючись на свій вік, зібралися додому раненько, а з ними й я з магістром Ванліром. Причиною нашого відходу стали ранкові заняття в школі.

Розпрощавшись з господарем, ми пішли кожен в стою сторону. Хтось до дому, а я на роботу.

08.05.157р.

Маг-Рівік

Поганий настрій магістра Ванліра відчули всі учні. Він постійно зупиняв лекцію, запитував про що щойно розповідав, та чим можемо доповнити. А ще він постійно кидав на мене незадоволений погляд, та на відповіді не викликав. Ще під кінець уроку задав написати здоровенну доповідь. Відправивши Філла займати місця в “Ложці”, сама підійшла до вчителя.

- Вам щось не зрозуміло з сьогоднішньої лекції? - запитав він.

- Ні, все зрозуміло. Але чи є додаткова література на цю тему в бібліотеці?

Я звісно хотіла запитати інше, але не знала як підійти до потрібної теми. Запитати прямо: “що вам від мене потрібно, що так на мене дивитесь?”, не наважилась.

В перші хвилини Ванлір здивовано завис від такого питання, але зібравшись, пробурмотів, що, звичайно є, та швидко продиктував цілий список. Подякувавши, я попрямувала до виходу, коли мене наздогнали не сподівані слова.

- Не спілкуйтесь з Санреєм Наосом. Та не ходіть до нього.

Я обернулася й подивилася прямо в очі чоловіка.

- Повірте, була б моя воля, мої ноги там не було б. До побачення.

Цікаво, що стоїть за цим попередженням?

***

Жінка в бібліотеці глянула на список, потім на мене, знову на список, а потім мовчки пішла в глибини бібліотеки, де зберігалися книги з доступом лише за дозволом. Повернулася з величезним талмудом, десь пів метра висотою та товщиною сантиметрів двадцять. Я й досі не могла перейти на місцеві міри обчислення. Скільки важила ця книженція уявити важко, але бібліотекар поки донесла, добре почервоніла від натуги.

- Нічого собі книжка, - оцінив здобич, приходячи повз Соренто з друзями. - Який звір призначив її для навчання?

- Ванлір. Але не він призначив, а випросила, - чесно зізналась.

- А можна з тобою її переглянути? - запитав брюнет, - за це обіцяю допомогти дотягнути її до вашого стола.

Хлопець, мабуть дійсно дуже хотів почитати, бо стільки слів одразу я від нього ще не чула.

- За допомогу буду вдячна. Ми влаштувалися там, - та махнула рукою до далеких столів, встановлених біля вікон.

Філлігран лише кинув на книжку погляд, здивовано підняв ліву брів.

- “Темні ритуали племен Мардіос. Наслідки та нейтралізація”, - прочитала я назву книги в голос.

Спочатку була здивована, нащо мені ті темні ритуали, я ж не вивчаю некромантію? Але, прогорнувши до потрібної сторінки, зрозуміла. Цілий розділ був присвячений фіріанам, яких ми сьогодні проходили на лекціях. Ці гуманоїдні істоти харчувалися емоціями живих, поки жертва не падала виснаженою, потім в тіло висаджувались яйця. Поки носій виношував яйця, його ще умовно можна було вважати живим, але коли дитинча фіріана “народжувалась”, то одразу помирав.