Частина Перша. 4. Зима 156-157рр.

29.12.156р.

Терлін. Північний Шлях

- Ята. Ята. Ята, прокидайся! - розбурхував мене повний енергії ельф.

Ми приїхали в Терлін пізно ввечері, втомлені та голодні, того тільки моя голова торкнулася подушки, я негайно заснула, незважаючи ні на що. А це невгамовне чудовисько розштовхало мене ще до світанку. Обережне ставлення до Атарільдо зникло, того я могла розслаблено спати вночі, не боячись підстави.

- Пожежа? Потоп? На нас напав табун скажених бджіл? - інколи з недосипу я могла й незадоволено бухтіти. Прикидатися, що ще сплю було марно, в мого друга вистачить наглості й снігом вмити.

- Ні.

- А що тоді?

- Нам пощастило. У одного аристократа половина охорони злягла з отруєнням, а йому терміново треба в Гаркров.

- Яке до цього відношення маємо ми? Не через нас серунець же напав на охоронців.

- Звісно нашої провини немає, - чесно відповів ельф, - але нам потрібні гроші.

- Ти пропонуєш піти до них і запропонувати себе в ролі охоронців?

- Так.

- Хм. Гроші зайві ніколи не бувають. Але є два “але”.

- І які?

- Перше. Як ти сам оголосив, аристократу потрібні охоронці. А який з мене охоронець ти й сам на днях казав. Я ще ж зі зброєю навіть не на “ви”. Того й дивись сама себе пораню.

Ельф тяжко видихнув, а я продовжила.

- Друге. Тебе розшукують твої родичі, зустрічі з якими та не зрадієш.

Сумніви я добре посіяла. Нещодавно, а точніше попередньої ночі друг прокинувся блідий, переляканий та спітнілий. Я й не знала до цього, що ельфи пітніють.

- Кину руни, - зважившись покласти вибір на долю, сказав Террі та поліз до кишені, де в нього лежав мішечок з рунами вирізаними на маленьких напівпрозорих камінцях, хоча гадання таким шляхом не було притаманне його расі.

Потрусив мішечок, щоб руни добре перемішалися Террі дістав їх та міцно зажав в кулаку. Промовив питання, після чого дихнувши на камінці, легенько підкинув їх в повітря.

- Хм, - хмикнув ельф, коли руни впали на мою ковдру.

- І що вони означають?

- Дорога в Гаркров буде легкою, - і знову підкинув руни. - Навіть хуртовин не передбачається, - очі в нього знову були білими, значить дійсно передбачає. Ще один кидок, - погоні також не буде, - він над чимось замислився, і ще раз кинув.

- Ну що там? - не витримала й запитала я.

- Все. Все буде добре.

- Я чую у твоєму голосі “але”.

- Хотілось би збрехати, що тобі здалося, але не вийде ж. Я бачу хворобу.

- Чию?

- Твою. Дракони застуджуються?

- Поняття не маю. Сподіваюсь що ні.

- Може спину потягнеш? - припустив друг.

- Що гадати. Якщо цього не уникнути. Їди, кажи що ми згодні, - погодилась, хоча “але” було більше аніж завжди.

- А я вже. Того хутчіше збирайся. Через годину виїжджаємо. Ти головне свої чудо-мечі дістань, а змоги продемонструвати, що ти ними не вмієш користуватися не буде.

Мені захотілося кинути в нього чимось більше важким аніж подушка, на щастя друга відповідного нічого під рукою не було.

***

Ми виїхали з першими променями сонця, слідуючи у хвості, за скрипучою на снігу каретою в якій їхав Ліфат Ейсрок, ерл Геннорг. Під час подорожі, я навчилася дрімати в сідлі, без ризику падіння в сніг. Ось і зараз, повністю довірившись Діру з Террі, клювала носом, прислухаючись, що відбувається в пів вуха. Того раптова зупинка ближче до опівдня, посеред невеликого гаю, викликала в мене асоціацію з гарячим обідом, а не небезпекою.

- Щось трапилося? - запитала я Атарільдо, бо він виглядав стурбованим.

- Нам на зустріч їхали чиїсь сани, і зараз намагаються розійтися на дорозі.

- Більше схоже на засідку.

- Є таке.

- А ти казав, що дорога буде легкою.

- Так й буде, повір мені. Але про всяк випадок, приготуйся.

- Гей, там у хвості. Гав не ловіть! - викрикнув Мерт, голова охорони.

- Ми напоготові, - запевнив ельф.

Приготувавшись, а я сподівалася, що якщо це засада, то мені дістанеться вразливий бандит, якого один вигляд здоровенної дівахи з мечами налякає до втрати свідомості. Чи хоча б той втече, бо мої знання у фехтуванні закінчувалися на тому, що я знала за який кінець той самий меч тримати.

Попереду дуже голосно сперечалися, що мені навіть не доводилось прислухатися.

- Штовхай. Тягни. Що ти робиш? - та ще багато місцевої, нецензурної лайки. Я навіть слів таких не знала.

Втомившись від цього, я почала прислухатися до гаю. Раптом там хтось є. Зимові птахи перелітали з гілки до гілки. Пару зайців поблизу. А за ними крадеться лисиця. Все, більш нічого ці сніжні кущі не приховували. Того я повернулась до того, що робилось на дорозі.