Частина Перша. 3. Зима 156-157рр.

08.12.156р.

Півниічний Шлях

Через несподівану хуртовину, яка знизила видимість до нуля, каравану довелося зупинитися на околиці маленького села під назвою Білі Кручі. Де вони знайшли ті кручі не відомо. Я за три дні бачила лише один ліс.

Вільного місця в місцевому трактирі не було взагалі для спання. Навіть лавки в обідньому залі вже встигли зайняти більш розторопні мандрівники. Мені ж довелося розміститися на задньому подвір'ї, діставши з браслета свій намет встановити його та розвести невеличке багаття поряд. З їжі в мене залишилась крупа та сушене м'ясо, того я вирішила самостійно приготувати вечерю. Скориставшись криницею набрала води й почала готувати, шкода ніяких овочів не було, морква з цибулею не завадили б.

І коли каша була майже готова до мене підійшов один з охоронців.

- Доброго вечора, - привітався він.

- Доброго, - відгукнулася у відповідь, намагаючись при цьому добре розгледіти співрозмовника.

На перший погляд, визначивши до якої раси належить цей високий хлопець з гострими кінчиками вух, які виглядали з чорного, наче праскою випрасуваного, довгого волосся, не змогла, проте деякі намети були. А ще від нього пахло лісом і не тим що нас оточував зараз.

- Я Атарільдо, можна просто Террі. А як звати вас?

- Ята, - відразу скоротила своє ім'я здивувавшись ввічливості. Всі, від охоронців і до торгівців зверталися лише на “ти”.

- Дуже приємно познайомитися. А правда що ви їдете до Маг-Рівіка?

- Так, - коротко відповіла я. З кінцевого пункту своєї подорожі я не збиралася робити таємницю.

- Я так і подумав. Від тебе тягне магією на всі сто ларків. Я, як і ти, маг, того добре відчуваю її присутність. І також їду до Маг-Рівіка вступати до школи. Мій головний дар - передбачення. Бачу правда лише уві сні, та не завжди зрозуміло, - при цьому він так широко посміхнувся, що я в черговому спалаху вогню помітила його рівні зуби, без ніякого намету на ікла. - А як далі будеш рухатися після Сарадана?

- Я б краще залишалась з цим караваном. Він мандрує аж до самого Ейсшора.

- Але я у твоєму голосі відчуваю якусь “але”.

- Так. Через те що караван буде стояти аж десять днів, думала скористатися порталом, а вже в наступному місті пошукати інший.

- А якщо я запропоную далі вдвох мандрувати? Я розумію, з першим зустрічним це божевілля, але ти ж емпат, можеш відчути що я не завдам тобі шкоди.

Хлопець мав рацію, емпатія в мене “працювала” справно. Розумний не брехав, але щось замовчував, бо його шалене серцебиття ось-ось проб'є грудну клітину.

- Я бачу сумнів у твоїх очах. Тому скажу дещо ще. Я пішов з дому. Набридло сидіти в манірному лісі та ходити в особистих учнях. Ти навіть не уявляєш наскільки це нудно.

Якось не помітно ми перейшли на “ти”. І хоч зовні хлопець виглядав років на двадцять, я добре відчувала що він ще не позбавився підліткового бунтарства.

Прорахувавши всі “за” та “проти” зробила вибір.

- Я згодна. Але є невеличка проблема: в мене немає, а ні коня, а ні грошей, щоб його придбати. Та ще верхи їздити не вмію.

- То не є проблемою. Мій Ернііл зможе винести двох з легкістю.

- А до зимових іспитів встигнемо? - запитала я, не хотілося пів року витратити через запізнення.

- Повинні. Мій кінь чарівний, він вміє скорочувати простір. Того в Маг-Рівікі маємо буди ще до початку іспитів.

15.12.156р.

Північний Шлях

Сівши у сідло вдруге в житті я відчула себе мішком з картоплею. Добре, що Террі сам контролював свого коня, бо я навіть уявлення не мала, як заставити тварину зупинитися, чи звернути в бік. Я могла тільки мовчки сидіти позаду. Кінь в ельфа був темно-сірим зі снігово-білою гривою, заплетеною в коси, щоб вона не тягнулася по снігу. Й ім'я личило йому, Ернііл.

Купець каравану, був не задоволений тим що прийшлося лишитися одного з охоронців, але Атарільдо нагадав що наймався якраз до Сардана, й ще в Доримі нагадував про це. Трохи побурчавши для виду, купець розрахувався з ельфом, а на моє місце одразу ж знайшов нового пасажира.

На світанку на виїзді з міста нас лише окинули оком сонні сторожі полінившись навіть вийти та подивитися наші документи. Мені вже доводилось бачити паспорт. Атарільдо, в ньому як і в моєму, замість року народження стояло три хрестика. Що було дуже дивно, бо я точно знала скільки років новому тілу. Проте в самому низу документа стояла ще одна дата. Нуль перше, дванадцяте, сто п'ятдесят шостого року. Точно такі ж дати стояли у всіх потраплянців. Ельф-хитриюга, вирішив сховатися серед нових жителів цього світу. Цікаво, де він дістав підробний документ? Хоча що там було підробляти? Лист пергаменту в якому було написано ім'я, раса, зовнішні прикмети, дата народження, а в самому низу стояла печатка. Нічого складного.

***

Погода за межами міста була приємною. Свіжий сніг хрустів під копитами, вітру не було, а червоне сонце сяяло в наші спини. Хоча зірку цього світку треба було називати Серін, я продовжувала хоча б подумки називати її сонце.