Розділ 26

БЕРЕЗЕНЬ

Я вже не знав, чого боятися: дому чи школи. Нас завжди вчать, шо дім – це найрідніше місце, але це не так. Мама з татом чомусь більше сваряться. А ше вона здається якоюсь закритою. Раптом захотіла віддати подвір’я, але боїться знову збанкрутувати. Але чому – я не розумію.

А в школі мене всі уникають. Коли нас ділять на групи, то ніхто не хоче брати мене. От Івана більше, бо він дуже розумний, але він все одно лишається зі мною. Я боюся, шо вчителі шось помітять, але поки вони нічо не кажуть.

Сьогодні я вернувся додому, а мама стояла з якимось конвертом у руках у коридорі. Вона була вся бліда.

- Мам, привіт... – я теж перелякався. – А шо таке?

Вона швидко сховала конверт.

- А, та нічо. Комуналка прийшла, - і тут я побачив, шо вона заплакана.

Я зрозумів, шо це брехня, але я нічо сказати не міг.

Тоді Володя ще цього не знав. Дізнається через кілька років, але зараз без цього історія зараз буде неповна.

Той самий день.

У двері постукала поштарка.

- Лєрка, тобі тут лист і ше пенсія для мами, - сказала вона.

- Мамо! – покликала я.

Вона прибігла з кімнати.

- Добрий день, Єва! Як ся маєш?

- Привіт, Валя. Йдем на кухню і ми поговоримо.

Вона віддала мені конверт. Не підписаний. Мама дивно поглянула на мене, та не захотіла витрачати на мене час, бо вона дуже хотіла поговорити з сусідкою.

Я розгорнула і побачила фото. Там були жінка і немовля. Я їх добре знала. Особливо цю дитину.

Усередині все похололо. Я вдихнула, щоб заспокоїтися. Здається, я зрозуміла, хто це. Тільки ця людина могла надсилати мені листи.

Я заглянула всередину – там ще були гроші і листок з написом «тобі і моєму сину». Це вже занадто. Чому це саме зі мною?

А тоді прийшов Володя. Не можна, щоб він, у такому віці, про щось дізнався.

Наступний день.

Я вже не знаю, який це день. Для мене якось все однаково. Я не міг ходити до школи. Готовий на все, шоб цього не робити, тому навіть намагався захворіти, але мама постійно помічала це і сміялася.

До речі, про маму, вона постійно заплакана, змучена, майже не звертає на мене уваги.

Те саме з Іваном. І через це я більше не ходжу до нього. Ми бачимося тільки в школі. І говоримо ми тільки тоді, коли я хочу в нього списати. Раніше ми могли цілий день балакати і нам ше було мало. Навіть не знаю, чи зможу ше поїхати до нього в село.

Удома я тільки роблю уроки, а тоді просто дивився рандомні відео на ютубі. Чому вони всі такі довгі? Хотілося б, шоб була окрема програма з короткими відео.

Це допомагало мені відволіктись і я забував про все.