Розділ 25

ЛЮТИЙ

На місяць ближче до літа.

Я все більше і більше не хотів ходити до школи.

Кожен день був однаковим. Поки дешо не сталося.

Ми з Іваном зайшли до школи. В коридорі якраз вже стали всі старшаки, ніби спеціально чекали.

- Каті чоловік йде.

- Він вже думає про весілля?

- Цікаво, а за це можуть посадити?

- Не звертай уваги, - казав мені Іван.

- «Не думаю, шо це так легко. І взагалі треба їм показати, хто ми такі» - думав я, але не хотів засмучувати свого друга ше більше, томупросто кивав.

Першим уроком була математика. Ми почали вчити якісь рівняння і вчителька перший раз мене викликала до дошки.

Я стояв, як вкопаний, і не знав, шо і робити.

- Розв’язуй, - вона починала злитися.

- Та він про Катю думає, - крикнув хтось.

- Ану тихо! – гаркнула вчителька.

Це стало для мене останньою краплею.  Вже в моєму класі про це знають. Але, зрештою, чого я хотів? Тут інфа швидко розходиться.

- Він зараз заплаче, дивіться.

- Чого ти стоїш? Я поставлю тобі 2.

Якось я таки дописав ті цифри, але вони виявилися не зовсім правильними, тому отримав я низьку оцінку.

Більше мене на уроках не чіпали.

- Володь, ти ж не переживаєш через них? – спитав Іван на перерві.

- Шо? – перепитав, хоча добре почув питання.

- Слухай, вони скоро заспокояться, головне не реагувати.

Я кивав.

Після уроків наша класна керівничка попросила мене лишитися в класі. Я сидів і чекав, поки всі вийдуть.

- Володя, я чула сьогодні від Світлани Василівни, що ти якийсь дуже розгублений. Я це теж стала помічати. Ти ніколи не був таким, відколи я тебе пам’ятаю. Ти мені поясниш, що сталося, чи дзвонити до батьків? – почала вона.

Треба негайно шось придумати!

- Ну просто, 5 клас – все нове: клас, вчителі, уроки, навіть правила. Я не звик, шо це вже не молодша школа, - викручувався я. – А це ж скоро кінець року...

Вона уважно на мене дивилась і я боявся, шоб вона не розкрила брехню.

- Ну добре, але ти якось зберися, а то ще восени ти був претендентом на диплом, а тепер я тебе не впізнаю.

Я кивнув і пішов. Біля входу стояла Катя з Лесею і видивлялися в дзеркало на стіні. Катя теж почала ходити на англйську додаткову, а Леся чекала її весь цей час у коридорі.

Леся побачила, шо я йду і сказала, шо мусить відійти. Це мене насторожило.

Я надіявся, шоб вона мене не побачила, але коли я я вже виходив надвір, вона крикнула:

- Володя!

Я здригнувся і обернувся. Вона була в чорному платті і перефарбувалася на брюнетку. Як я не помітив?

- Ти не зертай на тих дебілів уваги, - і пішла по коридору.