Розділ 24

Вівторок.

Я ж вам забув написати, як наші гості в неділю їхали.

Бабуся з самого ранку бігала по всій хаті. Мені здаєтья, вона взагалі не лягала спати, а тільки готувалася до відправи гостей. А я дуже сильно радів:

По-перше, Іван завтра приїде.

По-друге, той Андрій вже поїде.

Так-от.

Ми всі встали, поснідали, все, як завжди, а потім вже почали збирати сумки.

І тут почалася така метушня.

- Мам, а де мій телефон?

- Я забрала, шоб ти зі своїми кавалярами не балакала.

- Андрій, не йди так скоро.

- Хоч би як я тебе не любив, а тут не лишу, не бійся.

- Доню, візьми ше мій білий светр.

- Лесь, а візьміт ше голубців.

- Єв, ти не бачила, де мої мешти?

Ну і так далі.

По обіді ми всі вийшли на дорогу і дивились як дві машини поїхали. Ну, спочатку ми подивилися на сльози бабусі.

Прям перед самим від’їздом Андрій ше зайшов до мене в кімнату. Навіть не постукав, ви уявляєте.

- Слухай сюда, малий, - почав різко, - до сих пір нічо нікому не розказав, так і далі не розказуй.

І вийшов. Я навіть не розумів, шо це було. Чому він так боїться?

Ше надворі я побачив Павленка.

- О, дивіться, вся сім’я в зборі.

- Павлусь, як ти там? Як мама? – почала питати моя мама. Звичайно, вона нічого не запідозрила.

- А шо з нею? – перелякано перепитав Павло.

- Як це шо? – здивувалася бабуся.

- Ой, знаєте, мені вже додому треба, так шо я піду, до побачення.

Я знав про шо вони. Його мама, то мовчить, то кричить на всіх без причини. В селі її уникали як тільки могли. А Павленко не хтів, шоб про це знали(особливо я).

- Він якийсь дивний став, - почулося від тітки Орисі. Так каже, ніби вона часто з ним бачиться.

- Хоч би в нього не було такого розладу, як в його мами.

«Нехай буде, нехай буде все найгірше» - подумав я і мені стало соромно за це.

Якось всі дні після цього злилися в один. Я йшов до школи. Там слухав образи, від яких мені пекло все тіло. Добре, шо зі мною був Іван і ми це переживали вдвох.

Останнім часом він вирішив, шо нам просто треба на це «забити». Прочитав в якійсь книжці, шо до тупих ніколи не доходить.

Я так не думаю. Ми маємо боротися.

Потім я вертався додому. Деколи приходив до Івана. Я бачив його червоні очі, але нічого не питав. Хіба так не ясно?

Вже і до моєї бабусі дійшли новини про кредити та про розлучення. Вона була в шоці від останнього.

- Шо там за Марта така, шо він Оксану кинув?

Отак я жив. Або виживав.

А потім почався лютий.