Розділ 21

Вівторок.

Я хотів би написати,  шо більше ніколи не буду підслуховувати, але це брехня. Нехай мене насварили, але мені тре знати все!

До речі, я вже сьогодні вийшов надвір, але під обід, бо тоді найтепліше. Ну, якшо це найтепліше, то страшно уявити, шо там робиться вночі.

Я вже не виходив на дорогу.

Не хотів зустріти Коцюбенка і там було слизько. Ше бракувало послизнутися і впасти прям перед...

Вирішив перейти через город до діда. Він ше не приїхав. Я чув, шо в кота шось ДУЖЕ серйозне. Всі ці дні дідусь ночує в готелі, а вдень іде до клініки. Навіть їсти відмовляється, поки йому який добрий лікар не принесе чого.

Тільки я зайшов на кухню як на мене кинувся зоопарк.

Я з ним довго бавився.

Я хотів вже сьогодні піти і послухати гостів, але не треба. Почекаю пару днів і тоді почну.

Але на вечір таки дешо сталося.

- Лєр, як це розуміти?!, - мій тато кричав на всю хату в своїй кімнаті.

- Та це просто знайомий з роботи... Він мені товар завозить. Ти ж сам бачиш, шо він вантажник, - моя мама дуже розхвилювалася.

- Але ви з ним явно не про товар говорили!

Тут мама зрозуміла, шо так вона не виправдається.

- Та ти навіть не дивився, про шо ми гоорили! І чо ти взагалі до мого телефону лізеш?! Хто тобі дозволив? Шо хочу то і роблю.

Недаремно кажуть, шо найкращий захист це напад.

Під дверима вже зібралися всі. Першим ділом прилетіла бабуся. Потім тітки, а приїжджі спочатку боялись, а тоді сміливо підійшли до дверей.

- Ти моя жінка! А переписуєшся з якимось вантажником.

- Ти теж колись переписувався з дівками, але я тобі нічо не казала. Я мовчала, бо мені було стидно з тебе.

Тихо. Всі віддихувалися. Хто від крику, а хто від переживання.

- Слухай, давай ми зараз спокійно сядемо і ти мені поясниш всю ситуацію. Може, я дійсно шось не розумію.

Мій тато завжди був таким, усі знали, шо якшо десь якась сварка, то треба кликати Адама, бо він знайде найліпше рішення для компромісу.

- Я тобі все сказала!

- Лєр...

- Шо?

- Ну ти ж знаєш, яка в нас ситуація...

- Яка в нас ситуація? Так, в нас незвичайний шлюб.

- Я про це і кажу.

- Крижанівські такі є, в них шлюб – це система.

- Яку ми могли зломати, - тихо сказав тато, а бабуся аж зблідла.

Тоді Володя ще цього не знав. Дізнається через кілька років, але зараз без цього історія зараз буде неповна.

12 років тому. 15 листопада 2004 року

Адам сидів у ресторані і знічев’я помішував ложкою чай, хоча він уже давно вистиг і цукру там не було. Він чекав ту, яка зламає його, хоча він зможе від цього відмовитися, він цього не зробить. Добровільно піддасть себе системі протягом 15 років. «Так треба» - постійно повторює Адам.

Відчинилися двері – зайшла вона. Як же він хотів обернутися і побачити Олену, але ні – там Лера. Вона натягла усмішку – видно нещиру. І він знав, чому.

- Привіт! Ти, напевно, Адам? – промовила вона весело і схилила голову набік, намагаючись бути милою, але в її голосі та очах відчувалося лукавство.

Адам помітив її губи, намальовані яскравою червоною помадою. Валерія вдягнула шкіряну куртку, рожеву футболку та білі джинси. Намагається справити враження, думає, що він до неї небайдужий.

- Так, - сухо відповів.

Вона злякалася, думаючи, що щось зробила не так. Їй це коштувало всього.

Лера підсіла навпроти. Прийшов офіціант, дав стравопис. Вона пробіглась очима – було багато смачних страв, але вона взяла тільки склянку води. Не хотіла, щоб він пив чай, а вона наминала три страви, адже їй і так треба скинути вагу.

- Я чула, ти не дуже таке любиш, - почала вона.

- Що саме? – запитав він, переводячи погляд з горнятка на неї.

- Ну...

Запала мовчанка, бо прийшов офіціант і поставив перед нею воду.

Лера глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися. Щось їй не подобалося.

- Тобі так важливе моє прізвище? – прямолінійно спитав Адам

Вона затамувала подих. Що це було?

- Е... Що? Та ні, хіба я така людина, - почала виправдовуватись.

- Така, саме така, - мовив він, не зводячи з неї погляду.

Лера відчула як їй стало спекотно. Треба негайно виправляти ситуацію, інакше далі залишиться Гнидюк.

Вона заправила волосся за вуха.

- Послухай...

- Я нічого не буду слухати – і так усе знаю.

- Шлюбу не буде? -тихо запитала вона, нахилившись уперед.

Він нахилився у відповідь так що між ними була зовсім маленька відстань.

- Буде, - відхилився назад і перевів погляд на вікно, - у мене є симпатія. До іншої.

Вона подивилася здивовано.

- Як це? І ти все одно хочеш одружитися?

- Так. Бо треба.

Валерія різко видихнула.

- Ти якийсь дивний, чого хочеш? – подивилася на нього підозріло.

- Щоб ти нічого від мене не приховувала.

- Тобто? – вона не могла збагнути його намірів.

- Я не люблю сюрпризів, - витягнув гаманець і покликав офіціанта.