Розділ 19

Неділя.

Перший день нового 2017 року. Я вже чекаю 8 січня, бо тоді поїдуть сестри бабусі і приїде Іван. Але, на жаль, 9 починається школа😢.

Сьогодні ми будемо цілий день доїдати новорічне. Ми так все робимо, але цього разу нас набагато більше, тому ми все з'їли ше вчора.

Ха! Я був правий. А тепер на двір.

Я побачив, шо вже збирався вертеп і тренувався колядувати. Хоч до Рздва ще тиждень. Вони завжди так рано починают готуватись, а тоді ше довго все село говоить «ти знаєш, який гарний цього року вертеп був».

Там одні і ті самі діти, але якшо дуже захотіти, то вони можуть взяти. Я туди не йшов. Спочатку був малим, а тепер трошки вже не до того.

- Їжте, їжте всьо, бо спортиться, - бабуся, час від часу відволікаючись від розмови по телефону, казала нам це.

Говорила вона з дідом Борисом. Виявилося, той мусить поїхати ненадовго в місто, як його називають, «велике», через то шо один з котів шось дуже захворів і навіть він помогти не може. Тому тепер ми всі мусимо приглядати за іншими тваринами.

Бабця цьому не рада. Вона взагалі не дуже любить його зоопарк(це, до речі, ше одна причина того, шо дідусь переїхав від нас).

Ой! Хтось мене потягнув за капюшон, повалив на землю і кинув сніг в лице. Коли я забрав сніг з лиця, то цей ненормальний вже пішов і я не побачив хто це. Я відчув, шо цей сніг повалився мені по всьому тілу. Чекаю вже весни, шоб він зійшов.

Я подивився на вертеп. Їм явно було не до мене. Займалися свої, чого б то вони будуть дивитися, на такого, як я☹️.

Після цього я вернувся додому. Обережно зайшов в ванну, шоб ніхто не побачив, і трусив весь сніг з одягу в ванну і помився. Вода була гаряча😁😁😁

- Володя! – коли я вийшов, то побачив маму, яка здивувалася. – А ти коли вернувся? Ше й встиг помитися...

- Та... Там надворі холодно, та й я вернувся, - збрехав.

- Ну добре, ти дивись мені не захворій.

А я вже був би радий навіть захворіти, лиш би не йти в ту школу.

Потім нічо такого цікавого не було. Я почитав, посидів в телефоні, подивився на 3D ручку. Тоді я вирішив знову помалювати. Закрив очі, вибрав колір. Жовтий. Почав гуглити, шо це означає.

Сонце, радість, оптимізм. А декуди зраду, ревнощі або смерть. В Україні – колос, надія. Він стимулює розум, креативність і спілкування, але якщо забагато – то буде стрес.

Хм... Цікаво, а я хотів колись, шоб моя кімната вся була жовта. От прям вся: стіни, ліжко, стіл, навіть ковдра з подушкою. В результаті: стіни білі, стіл білий, ліжко біле, ковдра і подушка сині. Так ніби якась лікарня. Навіть не знаю, шо вже гірше: мати втому і стрес через передоз жовтого, чи через передоз білого.

Ну таяк жовтий означає сонце і світло, то я вирішив намалювати то.

В кутку зверху був круг і від нього риски. І весь листок я замалював лініями.

Подивився в вікно. Ого! Вже так темно. Та зара зима.

Тоді я почув крики з коридору.

- А най би його качка копнула! – це Оля.

- Шо сі стало? – бабуся.

- Ой, тьотя Єва...- вона раптом спинилася.

- Єв, - вийшла бабця Катя, - та не бери собі до голови, в Олі знов якісь фйоли.

- Ну ясно, - бабця пішла назад в кімнату.

- Ти шо, дурна? Нашо на цілу хату так кричиш?

- Мам, ти не знаєш, шо сталося!

- То йдем в кімнату, шоб інші не почули.

Я вирішив підслухати їхню розмову.

- Бігом всьо кажи!

- Та я ніяк до Дениса додзвонитися не можу.

- Якого ше Дениса?

- Та я познайомилась з одним в інеті. Ну він сказав, шо в нього якісь там проблеми і попросив взяти на моє ім’я кредит, бо він вже купу набрав і йому не дадут.

- Ну хороша схема... Але ти ж в мене розумна дівчинка і ти не взяла?

Тиша.

- Ннне взззялла? – вона так ніби треслася.

- Взяла...

- ШО? А най би тебе шляк трафив! Ти ненормальна. Як ти могла повірити людині з якогось телефону? Та там купа шахраїв. Хіба ти не знаєш?

- Знаю, мамо, знаю, але вже пізно, - тьотя Оля почала плакати.

- Скільки?

- Він сказав, шо йому дуже треба і шо він скоро поверне. 20 000. Пройшов місяць, він сказав, шо йому ше треба. Я взяла ше 20 000. А тепер він пропав, додзвонитися я не можу, навіть не знаю, де живе.

Після того я пішов до кімнати. Я не дуже розумів, шо це все означає, але було ясно – нічо доброго.

Я думав, шо мені робити з цією інфою. Може, сказати батькам? Але нашо їм це? Ладно, буду мовчати.

Після того настала вечеря. Бабця Катя і цьоця Оля не сиділи одна біля одної.

- А шо сі стало? – бабуся почала шось підозрювати. Вона ж чула ті крики.

- Та, Єв, просто я трохи наїла кілограм і там мені тісно на тій лавці, та й я доставила це крісло.

- Ти би мала тішитися, шо поправилася.

- Та я тішуся.

Якшо чесно, це не виглядає правдоподібно і я би не повірив на місці бабусі.

Аж язик свербів сказати їм правду, але я розумів, шо не можна.