Розділ 18

Субота.

Сьогодні день перед Новим роком. Не розумію прикол цього свята.

Перше, чого всім дарують подарунки, а мені ні? Коли я про це спитав, то мені сказали, шо ніколи ніхто нікому не дарував ніц. Коли я приходив до школи після канікул, то ЗАВЖДИ всі вихвалялися, то новим телефоном, то ровером, то ше якимись штукенціями...

Друге, чому січень? Я чув, шо колись святкували взагалі в березні. Та навіть зараз є країни, в яких Новий рік 1 лютого. А ше колись його взагалі не святкували.

Розкажу, як його святкують в нашій сім’ї. Ми готуємо канапки з ікрою і червоною рибою, шубу, ріжемо м’ясо, шинку і сир.

В оті часи, коли ми були трохи бідні, то готували не так багато. Бутерброди були тільки з ковбасою, без масла і ше витягали квашені огірки.

Хоча зараз ми теж не дуже багато їмо. Тільки два роки тому вийшли з отої бідноти і ше до сих пір боїмося тратити гроші на ліво і на право.

Потім ми слухаємо звернення президента, загадуємо бажання в 12 годині. І лягаємо спати, бо до цього часу ми вже встигаємо все з’їсти та й посуду помити.

Всі швидко засинають, а я ше довго сижу в телефоні або читаю.

Іван роказував, що до них в село приїжджають дядько з тіткою теж з татової сторони. Всі вони дуже добре ставилися до Івана і тітки Наталі.

Вони теж не дуже там заморочуються і готують, як на звичайний день. Звернення президента вони навіть подивитися не можуть, бо в них завжди після 9 вечора виключать світло, а потім в 5 ранку – включають. Всі знають про цю проблему, але ніхто нею займатися не хоче, бо село мале, значить скоро його не буде.

Але це не дуже впливає на життя, адже зв’язку та інтернету тут усе одно немає.

Добре, розказую, що було сьогодні.

Весь день на кухні відбувався жах! Всі сварилися, кричали, бігали туди-сюди. Може, це, тому що до нас цього року приїхали ще п’ятеро людей?

Ех, давно не було чутно такого шуму, я вже навіть скучив.

Я навіть боявся виходити з кімнати. Але мама зайшла і сказала, шоб я пішов в магазин, і дала список продуктів.

Я не розумів, чому ми маємо ходити в магазин, якшо він є в нас?!

Всього в селі є три, як каже бабця, склепи. Один – наш, другий – дочки поштарки Валі, тітки Лариси. Вони обидва продуктові. А третій – з всякою хімією.

І як то дивно не виглядало, але я ходив до злої тітки Лариси.

Йти туди треба було довго, аж на кінець села. В таку погоду, то нелегко. По дорозі, завжди, як на зло, мені попадаються різні жінки і чоловіки. З всіма треба привітатись і ше стати поговорити.

Фух! Ну нарешті я дістався магазину. Дивно, шо він взагалі працює сьогодні.

Тааакссс... мені треба масло... ікру, ого, вирішили цей Новий рік зустріти по-багатому. І рибу.

Я це все сказав продавчині. Вона дивно подивилась, але нічого не сказала: певно, знала про нашу кризу.

Я розплатився і пішов додому. Тепер мені ніхто не попадався.

Виклав все на стіл і вже хотів піти, щоб почитати, аж раптом мене хтось зловив за комір.

- А!

Це була бабуся Леся.

- Йди поможи нам ліпше. Бери во канапки масти. Візьми си ножа, тарілку, хліб в холодильнику і масти.

Я зітхнув. Вибору не було.

Поки я робив бутерброди, то встиг почути всі плітки на світі.

Коли канапки були готові, я знову вже хотів вийти з кухні, але мене знову зловили. На цей раз тітка Оля.

- Не так швидко, хлопчику, ше треба олів’є зробити.

Одним словом, половину нашого столу, зробив я.

І нарешті в один момент я таки зміг вирватися з того шуму і втекти в кімнату. Я сів читати «Кораліну», яку мені подарували на Миколая.

В 20 годині ми всі зібралися на кухні. І прийшов до нас дідусь. В основному він святкував в себе.

- От колись раніше, було Різдво. А зара шо...понапридумували... ой, тьфу, - дід завжди розказував про минулі часи.

- Та помовчи вже, - і тоді бабуся вставляла йому в рота яку канапку і дідусь зразу переключався на неї.

Хоча мені було би цікаво почути, як воно жилось колись.

На столі було три страви – канпаки, олів’є і риба смажена. Просто канапки були різні – з ікрою чорною, з ікрою червоною, з ковбасою, з шинкою і тд.

Не знаю, як можна було це готувати це цілий день.

Ми всі почали їсти і вже ближче до 12 ночі вмикнули телевізор, щоб послухати президента. Хоча, як каже тато, той кожного разу одне й те саме говорить, і що він скоро на пам’ять вивчить промову.

Тоді ми всі загадали бажання. У кожного своє. Я загадав, щоб Катя звернула на мене увагу. На той момент я забув про булінг. Ай! Треба було загадати, шоб мене відчепилися.

Бабуся виглядала дуже уважно небо, бо вірила, шо якшо воно ясне і зоряне – то буде урожай.

- Ай! Ну ти дивисі. Далі хмари. Ніц не вродить того року, - жалілася вона.

Тоді всі розійшлися по кімнатах.