Розділ 17

П’ятниця.

Сьогодні з самого ранку то ліжко приїхало до нас. Розбудило нас.

- Мамо! Шо тут таке? – вибігла моя мама в коридор.

- Ой, Лєрунь, а котра то година? – ніби не почула.

- Тільки пів на сьому, - то вже мій тато встав.

- Бачите, як рано приїхали! Оце сервіс, – вона аж світилася від щастя. – Зараз ми його швидко поставимо.

- Бабусю, та в мене ж канікули, дайте виспатися нормально.

- То йди спи, сонечку.

- Мамо Єво, мені тільки через годину на роботу вставати, а Ви шо наробили? Ви шо, здуріли?

- Адам! – крикнула тьотя Орися. – Ану не кажи так на мою маму!

- Та пішли ви всі! – вернувся до своєї кімнати.

До хати зайшли якісь чоловіки. І я буквально випадково побачив, як мама настрашилася, коли подивилася на одного з них. А він теж і ше й посміхнувся.

Мої тітки перезирнулися і тихо засміялися.

Ой-ой! Та шо ж то робиться.

- Отак, хлопчики, - показувала їм все бабця. А я просто вернувся до кімнати. Спати вже перехотілося, тому я сів читати книжку. Через годину я почув, як тато почав збиратися на роботу. Я не знаю, чи вже писав, але все рівно скажу: мій тато працює трактористом. Важка в нього робота. Деколи він навіть вночі йде.

Поки їв, вирішив подумати. Вчора я ж так повівся на того Ротнівського(ненавиджу). Виявляється, він такий самий. А я вже подумав, шо він мене захистити захтів. Оце я дурний.

На кухню дверей нема. Там просто арка. І я почув, шо той чоловік, який дивився на мою маму разом з нею зайшов до кімнати. Добре, шо вони мене не побачили.

Шо робити? Мама зраджує? Тобто та розмова мені не причулася минулого року? Так багато всього навалилося на мене. Може, піти до Івана і все розказати?

Вернувся в кімнату. Треба якось відволіктися. В принципі, робити я все мав шо. То читав, то малював, то писав другу, то відкривав шафу і дивився на 3D ручку. Я боявся її витягати. Сам не знаю, чо.

Ше я деколи ходив до діда, шоб подивитися на його зоопарк. В нього ж два коти, два пси, купа курей, качок і гусей. А! Ше ж є три папугаї. Чи я це вже казав? Ой, шось в мене з пам’яттю...

Просто мій дідусь працював колись ветеринаром. Дуже любить тварин і часто приводить додому бездомних котів чи собак, лікує і віддає або продає. А ті двоє котів і псів – то були його перші і він їх лишив собі, а потім побачив, шо він не зможе стільки тримати, тому почав роздавати їх всім.

Ну вже в крайньому випадку і то тільки останнім часом я заходив в групу. Ви розумієте, яку. Але не треба зараз про це.

Це я вже мовчу по те, як виходив надвір і гуляв з іншими дітьми.

Цього разу я взяв листок. Закрив очі і так вибрав олівець. Попався синій. Хм, шо це могло би означати. А ось і ше одне завдання: знайти, шо означає синій колір. Почав шукати в інтернеті.

Виявляється, це колір спокою, розслаблення, віри, надії, але ше може бути сум. Ну, це більше підходить, бо який там в мене спокій може бути?

Ше написано, шо його люблять творчі люди та які хочуть справедливості. Прям я.

Тепер я почав просто ним водити по листку. Цікаво, а шо означають ті каракулі, шо я намалював? От якби був такий робот, якому можна було висилати фото і він тобі всьо розписував. З яким можна було би побалакати, як з людиною, про все розказати. Який би знав все на світі. З нього і списувати було би легше. А то я мучуся, пишу ті шпаргалки, так би просто сховав телефон під партою, написав цьому роботу і він тобі все зробив. Може, колись я таке придумаю і зароблю мільйони.

Розкажу, шо сталося ввечері.

Ми всі сіли їсти. На цей раз мої тьоті мовчали. Я бачив, шо бабця якась була дивна. Неспокійна. Не могла ніяк всістися. То вона крутилася на всі сторони, то бігла до холодильника, шоб кинути комусь добавки, то питала, чи смачно. І, коли постукали в двері, я зрозумів, чого вона така була.

Але зараз не про це. Після вечері я пішов до Івана. Його мама з вже повернулася.

Тьотя Наталя заварила нам чаю і ми пішли до його кімнати.

- То шо там з твоєю бабцьою? – спитав я.

- Слава Богу, всьо з нею добре. А твої?

- Ну... -  я задумався, чи казати.

- Мама? – він зразу все зрозумів. Справжній друг. Поки-що.

Я кивнув головою і розказав. Але перед цим взяв обіцянку, шо він нікому нічого не скаже.

І все вилилося. При чому, якось так спокійно. Мені було фіолетово. Та й реально: чого я парюся? Мама ж мене віддати не зможе, бо так любить... Та й може я подружуся зі своїм... Е... Як там? Вітчимом?

А от якшо таки віддасть... Це погано. Якшо чесно, то тато ніколи мною не цікавився. Боюся уявити, шо буде, якшо бабуся Магда така сама.

Тим більше Івана не буде🥲 Це найгірше. Надіюсь, я принаймні в тому селі знайду собі друга.

А ше ж ті старшаки... Коли я поїду, то мене вже й булити не будуть😁 Це плюс. Але, шоб ше там не забулили...

Короче, друг то все вислухав. Він сказав тільки, шо вона просто йому давала гроші. Точно! Як я сам не додумався. Зразу видно, хто з нас розумніший!

- А ше до нас тіки-шо приїхали оті бабцині.

- Ааа, згадав. І як вони?

- Та ця сестра найстарша – бабця Леся, якась така...

- Нездала?

- Дуже! Така груба, шо ледве в двері пролізла. По хаті ходить взута, розносить болото і сніг. Бабуся їй сказала, шоб вона тапочки взяла, бо вона всьо то мила, а тій хоч би шо. І першим ділом вона взялася лазити в нашому холодильнику. Сказала, шо там всього мало. Жесть просто!