Розділ 16

Середа.

З самого ранку я побіг на пошту. Тьотя Валя, яка там працює, дивно на мене подивилась, але нічо не сказала. Я не міг чекати, тому відкрив його прям там.

Володя, не переживай! Якшо вони ше цього не зробили – то і незроблять. І взагалі, я не хотів казати, але все виглядає так, ніби вони нам не вірять.

Якшо хочеш – можеш сказати мамі про це, шоб вона нас підстрахувала.

Є ше другий варіант – сказати, шо наші батьки не хочуть дуже розказувати це по всьому селі, шоб не заздрили люди.

Якшо хочеш, я напишу листа тьоті Лері, або моя мама.

Мені не подобалися слова про те, шо нам не повірили. Я і сам таке помічав, але навіть сам собі не визнавав.

І ше – треба написати Івану, а в мене більше нема грошей, шоб відправляти листи. Я вже останні витратив на той експрес. Ше й за це переживати. Шо за життя таке?

Я прийшов додому. Всі були по своїх кімнатах, крім бабці. Вона, звичайно ж, готувала кімнату для гостей.

Зайшов до себе. Сів на ліжко і думав. Вирішив піти до ванни і поговорити перед дзеркалом.

- «Мама, треба, шоб ти помогла», - пробував я. – Та нє. А може, «мама, таке діло. Ми з Іваном вирішили трохи похвастатися перед класом.» Скаже, шо ми ненормальні і чого то раптом ми брехунами стали? Але ж вони вже два дні не приходили, напевно, вже не прийдуть. А якшо вони хочуть, шоб я так подумав. Ну чо все так складно?

Я вийшов з ванни і зразу пішов до кімнати тата і мами. Хз, як так сталось.

Постукав. Зайшов.

- Володь, шось сталося? – спитала мама. Вони лежали в обнімочку і дивилися кіно.

- Тре побалакати.

Тато поставив на паузу.

- Кажи, - так легко наполягла мама.

Як би ж вона знала!

- Ну...

- Ой, Володя, давай бігом, - починав злитися тато.

- Короче... – і тут я зозумів, шо роблю. Я просто топлю себе, Івана і всіх наколо. Я не міг так вчинити. Я не скажу. – В мене книжки закінчилися, а в бібліотеку самому не можна.

Я не знаю, як так швидко придумав таку брехню. А чому самому не можна? Бо бібліотека далеко і мене не пускають туди.

- Володя, ти так казав, ніби незнатишо зара буде, - мама недовольна стала. – Ну піди з кимось, наприклад, з Коцюбенком, ви ж добре ладите.

Я застиг.

- Та ладно, не буду його доставати, почекаю вже якось.

Вийшов.

Шо ти наробив? Ти шо, шпіон якийсь? Ходиш тут і секрети розвідуєш?

Але, як не крути, стало таки легше.

Фух! Треба написати листа другу. Але як?

В мене ше лишилися цукерки. Може, їх продати? А якшо цей Юра побачить? Може, в бабці попросити? Та нє, їй зараз точно не до мене. Тьоті? Та звідки в них гроші? Лишається тільки  дідусь. Він, правда, не такий добрий, як бабуся, але і не поганий прям дуже. Тільки тре придумати, нашо мені ті гроші. Якшо скажу так, як є, то він спитає, чо я так часто балакаю з Іваном. Він ж знає, шо я вже писав йому. І навіть приходив одного разу і жартував, шо я шпіон і про все розказую. Та в принципі, я думаю, шо шпіон – це гарна робота, тому якшо зможу, я ним стану.

Тоді я згадав, шо ше досі популярні 3D ручки. Дід не знав, шо вони коштують НАБАГАТО більше, ніж відправити листа, але то таке. Але він може потім попросити її показати. Та не біда, в мене ше стара є.

Три роки тому тато купив, але про це знали тільки я, Іван, тато і мама тому шо, якби про це дізналися бабуся і дідусь, то таке було би, шо аж страшно уявити...

Як я вже казав, в нас були проблеми з грошима. Я ходив в одязі на виріст, їв кожен день одну і ту саму гречку з сарделькою. Але не жалівся. І навіть подумати не міг, шо я получу 3д ручку! Сказали, шо це мені за те, шо я не нив, а все чемно терпів. Я її сховав глибоко в шафі і навіть не відкривав весь цей час. Тільки деколи дивився. Вже пізніше можна було сказати, але нашо?

Ми тільки два роки тому вийшли з такого стану.

Тоді я сів і почав писати.

Іван, хелоу!

Я подмав, шо боятися нема чого, тому нічого не сказав. Писати тобі чи тьоті Наталі не треба. І ше, я бачив Катю і Лесю. Моє вікно ж виходить на дорогу. І коли я сидів, читав книжку, то вони саме йшли по дорозі. Такі гарні... Ти би тільки бачив...

І ше, вітаю. Леся посварилася з Васьою🥳. Чого я хз, але ти ж її знаєш. Вона може просто так розійтися з хлопцем.

В мене більше нема грошей, шоб відправляти листи, бо всі пішли на отой мій попередній, шоб він швидше до тебе доїхав.

А для цього я позичив гроші в діда. Сказав, шо на 3D ручку.

До речі, я ше не писав. До нас через 3 три дні мають приїхати дві сестри бабусі, одна з сином і невісткою, а друга з дочкою. Бабця купу разів на день миє їхню кімнату. Післязавтра має приїхати спеціально ліжко! Поїдуть вони після Різдва. Короче, в нас буде весело.

А як ти там? Якшо в тебе ше є гроші, то можеш мені написати шось.

Я чекаю!

Тоді вдягнув куртку, сховав листа під неї і пішов до діда.

Йомайо! Та тут мітла стоїть, а це означає, шо нікого нема вдома. Певно, він пішов в магазин, або до когось.

Шо робити? Чекати? Але такий мороз. Хоча, хіба я його боюся?(моє прізвище згадайте). Може, піти назад додому? А якшо зараз надійде?

Подумав, шо ше ввечері сюда прийду, і тільки я обернувся, шоб йти, як почув, шо мене хтось кличе:

-  Ей, ти, Крижанівський!

Я думав, хто це. І тоді він обійшов мене і став переді мною.

Павло Павленко. Високий хлопець, чорне волосся, темні очі, як мій підвал, блідий, маленький ніс і губи, як ниточки, навіть не видно. Так і не скажеш, шо хлопець.