Розділ 13

ГРУДЕНЬ.

Субота.

Нарешті КАНУКУЛИ!!!!!!!! В молодшій школі я не дуже їх любив, бо мені вдома не було шо робити. Іван на свята їхав(та й зараз їде) до села. Там живуть його дід і бабуся з татової сторони. Хоч його батьки розлучились, але дідусь і бабця дуже любили приймати в гостях внука і колишню невістку, бо син до них не приїжав на свята. Не через те, шо туди приїжали тітка Наталя з Іваном, а тому, шо в нього натура така. 

Мої всі готувалися до Різдва і на мене часу не було. Та, я читав книжки, але їх не будеш читати прям весь день. Треба ше шось робити. В такі моменти я думаю про свою другу бабусю. Цікаво, як вона там сама? Їй сумно?

Нє.

Вона сама винна. Треба було прийняти мого тата з мамою в себе.

Деколи думаю, а чи помириться мій тато з нею? А якшо нє? А якшо так, то як?

Такі думки часом лізли, шо аж погано ставало. Тоді я розумів, шо пора вже шось інше робити.

Рідко, але я навіть відправляю ЛИСТИ своєму другу. Ви ж пам’ятаєте, шо там нема зв’язку, тому це єдиний вихід.

Ше вчора ввечері він сів в машину і поїхав до своїх бабці з дідом. Сьогодні я вирішив йому про все розказати.

Іван, привіт.

Надіюся, в тебе все добре. Так як ти не можеш зайти в групу старшаків, то я тобі все напишу.

Короче, там про нас вже всі забули. В них свої проблеми.

Навіть не знаю. То добре чи ні?

І ше на рахунок Лесі з Катьою. З тих повідомлень в їхній групі, походу, вони вже помирилися. То добре. Але в Лесі новий хлопець. Це Вася Глушко з 10-Б.

Ну, це ніби все, тому веселих вам свят.

Твій друг Володя. 

Я думав, чи треба писати оце про Лесю, але подумав, шо треба.

Відправив лист по обіді.

Я знав, шо Івась вирве і десь викине в кущі оту частину про дівчат, бо боїться, шо бабуся і дідусь побачать. А може, цього разу і весь лист.

До речі, розкажу, шо мені приніс Миколай.

Це було в неділю. Принаймні зранку вставати в понеділок було не так сумно.

Біля ліжка стояло купа мандарин і цукерок. Вони були розкидані по всій хаті, тому дорогою до ванни я назбирав море смакоти і вже нею поснідав.

Після того як я прийшов зі школи, то побачив ше дві книжки: «Гобіт» і «Кораліна». І чому я не побачив їх зранку? Певно, був дуже сонний, тому що вчора ніяк не міг заснути – так чекав Миколая.

Оце і все. Ше можу сказати, шо бабусі приніс електричний чайник і вона через це розізлилася, бо Миколай думає, шо вона домогосподарка.

А от тітки були якраз таки раді. Тепер вони зможуть пити каву, коли захочуть, бо до цього вони спеціально навіть не брали до рук звичайний чайник, а тільки просили когось. Ну вони вважають себе поважними дуже і не заслуговують бавитися зі звичайним чайником.

Їм подарував косметику. Ооооооооойййййй! Нашо стільки? Та в них і так ціла кімната в цих штукенціях, тому там так смердить.

Та й вони рідко кудась виходять.

Мама хвалилася солодким набором. Там були чай, кава, печиво і шоколад.

А тато був сумний. Отримав рукавиці і ліхтарик. Ми з нього сміялись, а він явно такого не чекав.

Але шо він хтів? Працює ж трактористом в нашому колгоспі, то йому це дуже треба.

Хоча, мама працює в магазині та отримала такий набір... Він дуже смачний.

До речі, я не казав ше, в нас є магазин і якраз в ньому і працює мама. Як ви знаєте, в нас була криза. Просто мама працювала на... конвеєрі. Якось так воно називається.

Потім в них було скорочення. Я не знаю, шо це, але після того ми жили тільки за зарплату тата і пенсію бабусі.

І тоді вона вирішила відкрити свій магазин. Один дядько з нашої вулиці переїжджав за кордон, тому продавав подвір’я, але мамі попалося безплатно, бо ми бідні. Він прям так і сказав і це образливо. Пожалів нас🙄 Хоча, шось мені підказує, шо тут зовсім інша причина. І як я міг так все відчувати?

Бабуся дуже хвилювалася через це, але мама пару разів повторювала їй, шо все законно. Та й так ми вернулися до нормального стану.

Потім ми сіли до вечері.

- На Новий рік до нас приїдуть мої сестри з дітьми і внуками, - сказала бабуся Єва.

- Шо? – перепитала тьотя Орися.

- Як це шо? Леся приїде з Хмельницька з сином Андрієм і його жінкою Оксаною. Дітей в них чось нема, правда. Кажут, шо то через то, шо рушник в них на весіллі впав. І ше разом з нею Катя зі Львова з дочкою Ольою. Вона ж во десь літом розлучилася.

Коли я почув імена своїх двоюрідних бабусів, то здригнувся, але цього ніхто не побачив. Але на рахунок рушника, це цікаво, треба буде Івана про то спитати.

- А чо то раптом? – спитав мій тато. Він був незадоволений.

- А бо так захтіли відзначити свята всією сім’єю.

- То, може, ше батьків Ваших покличемо? – він намагався пожартувати, але всі на нього подивилися якось недобре.

- Зятю, в мене батьків нема.

- А. Ну нехай.

- І ше, лишаться вони в нас аж до Різдва, тобто на тиждень плюс-мінус.

Всі тільки зітхнули, і в тому числі я.

Хто то взагалі такі? Ніколи про них не чув? Цікаво, а де їх поселять? В нас то ше є одна кімната, але ж приїде П’ЯТЬ людей!!!!

Може, дідусь Борис прийде до нас, а вони всі – до нього? Але він того захоче?

Ай ладно, знайшов, за шо переживати.