Розділ 11

Субота.

Пройшла вже половина жовтня. Старшаки мене не зачіпають, хіба тільки від заздрості шось скажут і все. А я тому тільки тішуся.

Але сьогодні в школі ми з Іваном на перерві пішли на другий поверх, шоб постежити з Катьою і Лесею.

Ми сіли на лавку, ніби просто так, а насправді уважно дивилися на дівчат.

На щастя, вони були самі, ніякі пацани біля них не крутилися. Та раптом підбіг Ігор Ротнівський з 11 класу. І то просто до Каті! Я подумав, шо зараз вона його відштовхне, але нє.

Він їй дав одну рожеву троянду і вони поцілувалися.

Я не міг повірити своїм очам. Перший раз мені було так погано. Звичайно, я розумів, шо Катя ніколи не буде разом зі мною, але все одно. Бачити її з іншим...

- Всьо норм? – спитав Іван.

Я похитав головою.

- Йдем звідси.

І ми спустилися на наш перший поверх.

Плакати мені точно не хотілося. Я не був таким хлопцем плаксивим.

Чому? Чим цей Ротнівський кращий за мене? Добре, він старший навіть за неї. Але хіба в віці справа? Моя мама старша від мого тата майже на десять років! Знаю, це шок, але така вже в мене сім’я.

Він дарує квіти. Я боюся, шо вона подумає, шо я придурок якийсь.

Він красивіший за мене. Це точно нє. Навіть, якшо він брюнет – це ніц не міняє.

І взагалі він потвора, бо шкіра – смаглява, очі – чорні, волосся – таке саме.

А Катя ж – світла. Очі в неї голубі, волосся світле, і шкіра бліда. Вони взагалі не пасують.

Коли ми йшли зі школи, то я побачив на клумбі, шо не вистачає одної квітки. Я добре знав, шо їх має бути 24,  бо моя бабуся допомагала їх садити.

І тоді я згадав, шо саме таку троянду сьогодні тримала в руках моя(точніше, вже не моя) Катя.

- Ідіот! Мало того, шо вкрав Катю в мене, то ше й вириває квіти, які садила МОЯ бабця, - казився я дорогою додому, штовхаючи, то опале листя, то камінці. – Шо він за людина така? Ротнівський цей. Хто він взагалі? Та він знає хто я? Я Володимир Крижанівський!

- А він племінник нашого директора, - сказав друг і я перестрашився.

- Шо?

- Ти так не кричи, бо він тебе і зі школи викинути може.

- То хай викидає. Тоже мені. Ше один.

Після того ми йшли мовчки.

- «А це вже має значення, - думав я. – Він сильний ворог. Але якшо мені вже вся школа заздрить, то і його я переможу!»

Схоже, я почав помітно всміхатись і це побачив Івась.

- Володя, я ж тебе знаю. Шо ти вже задумав? Не нароби ніц злого.

- Не переживай.

І ми розійшлися.

Перед сном я думав про цього Ігоря. Аж кипів від злості, коли згадував їх разом. Отой бридкий поцілунок. Я був готовий все понищити навколо.

Так я і заснув.