Розділ 7

П’ятниця.

Сьогодні мені вже було набагато краще, але мама вирішила, що варто ше відпочити три дні і тоді йти до школи.

Увесь цей тиждень я більше не читав ті кляті повідомлення. Легше мені від того точно не ставало.

Я переписувався з Іваном. Він більше мене не вмовляв. Певно, боявся, шо ми посваримося.

А от ті близнючки вже повернулися до своїх звичних розмов про чоловіків під час обіду. Тато далі мусить їх терпіти. Як довго це триватиме?

Понеділок.

Сьогодні я вже йшов до школи. Якби ж я знав, що станеться.

Я був, як завжди, сумний. Класна керівничка навіть підійшла до мене на перерві.

- Володю, як справи?

- Добре, - мені було все одно, шо вона там собі надумає.

- А чого ти тоді такий сумний? Шось сталося вдома?

- «Чо вона причепилася?» - подумав я.

- Лілія Митрофанівна, нічо в мене не сталося.

- О’кей, - і пішла.

Коли ми з Іваном вийшли у вестибюль на перерві і сіли на диванчики, то він мені зізнався.

- Класуха і до мене підходила, питала, чи я шось знаю про то, шо ти такий сумний.

- Ти ж їй ніц не сказав?

- Та нє.

- І добре.

Тоді продзвенів дзвінок і ми пішли до класу.

Обіду, по суті, не було. Як я прийшов додому, то було дуже тихо. Спочатку зайшов до мами з татом і там нікого не було. Я здивувався, але подумав, шо, може всі пішли на город збирати бараболю. Я вирішив поїсти сам, тому загрів собі борщу сів і вирішив почитати повідомлення.

(О! Я бачив він разом з цим Іваном постійно ходить. Я ше думав, шо він якийсь нормальний, а короче такий самий малявка)

(Та вони ше, певно, на якихось дівок запали. Тре взнати на кого)

О нє! Не можуть вони взнати як я сохну за Катьою. Тоді вже настане справжнє справжнє пекло. Не знав я, шо наспраді це обернеться в мою користь,але зараз це неважливо.

Пізніше всі прийшли з городу. Виявилось, я був правий. За цей час я вже встиг і почитати, і дезешку зробити. А всі інші були змучені, тому ми сіли вечеряти раніше.

Тоді я ліг спати. Думав я про Катю і наснилася вона мені зі своїм білявим волоссям і синіми очима.