Щоденник війни

Почалося все о четвертій ранку, бабуся кричала, ми чули вибухи.
Я тоді навіть не думала, що це війна.
Годинник  не наче став.  
Зайшовши в інтернет я побачила,  що горить моя країна, подруга яка написала прощання лист, я намагалася триматися.
Моя мама поїхала на роботу, але назад до нас не могла повернутися, в тот день була битва.
                                               
Не люди прийшли. Страх був такий, що хотілося кричати. Боялася за маму, та за те що ми можемо померти. Світла не стало одразу, вирішили що на телефонах ми будемо зберігати заряд  , щоб якось залишатися на зв'язку.
З Щоденника; 24.02.22
" Намагаюся додзвонитися 16:28. Дуже страшно. Мені здається, що прийшов час прощатися. "
**************************************************************************************************************************
На наступний день мені було погано, я відчувала себе не діє здатною, мене нудило я не їла три дні тільки пила, у мене був жахливий вигляд. Ми ходили до погреба, щоб там пересидіти, мене навіть ноги не слухалися. В перше в житті я зрозуміла, що я не відповідаю за своє тіло. Намагалася, триматися, але сльози самі виступали.
Багато плакала, кожен день.
З Щоденника
27.02.22 4 день війни
Дорогий щоденник це може бути останнім записом. Це той момент коли прощавай життя. Кожну ніч чую постріли, та в день це так жахливо. Я молюся кожного дня, що Бог припинив це жахіття.
***************************************************************************************************************************
Люди виходили з домівок та збиралися в купки, щоб поговорити, мені це так не подобалося тому, що я була за Україну. А частина їх була за них(нелюдів) навіть називати не хочу ви все знаєте самі.
Я кожного дня слухала радіо на батарейках, яке мені привезла бабуся до війни воно в мене просто лежало,  навіть не думала, що воно працює.  В основному я слухала марафон, мені це давало сили жити. Слухала про Херсон, який мужньо вийшов на мітинг та протистояв цим тварям.
Мені пощастило не зустрічатися з цими виродками, але ми бачили як по вулиці проїжджала їх тарантас. Бачили та в середині кров холола.
З Щоденника 28.02. 22 ( 5 день війни)
Дорогий щоденник ще один день, я відчуваю себе погано.
**************************************************************************************************************************
З магазинами було жахливе, то його обчистять то попадуть. В результаті всі магазини були зруйновані.
На зв'язок ми виходили на коридори на столі, щоб ловило, заряджали як могли у сусідів. Тим часом мама була у родичів де не дуже безпечно, але не сама це головне. Вони також бігали в підвали ховалися від пострілів.
З щоденника 01.03.22 7 день війни.
Ніч була тяжкою, не спокійною, не спала. Почала боятися темноти. Новин поки не має, думки діляться. Все важко робити виводи. Стріляли в місто. Там де був мир прийшла війна. Я не прокидаюся мені навіть мариться, що це вічний сон. В перше в життя молюсь про життя. Про те, щоб пережити цей день.
03.03.22
Сварка за сваркою, не можемо нормально спілкуватися. Морально тисне це все.
***************************************************************************************************************************
Інколи виходжу на вулицю, страх ще в мені живе. Холод капець, в перше радувалася, що в нас плита. Одягалися тепло, щоб якщо що бігти.
Якщо чесно, то навіть не знаю куди бігли, день проминав у приготування їжі та читання книг. Хоч якось відволіктися, від паршивих думок.
Я навіть мріяла, про те що завтра кінець. Чекала вірила, але нічого не відбувалося. Страх за те, що прийде ця мерзенність до влади мене лякала ще більше.
Не знаю чому, як так вірила у свою країну. Я навіть не знала що відбувалося у 2014 році. Не розуміла.
А тоді я відчувала, що ми повинні боротися, що повинні жити. Без них. За це я боролася. Мені здавалося я права. І я не помилилася.
З щоденника
04.03.22
Тримаюся з останніх сил. Чую постріли. Думаю позитивно.
6.03.22
Сьогодні постріли цілу ніч. Дзвонила мамі плачу цілий день. Новини не втішають. Проклинаю всю владу росії.
07.03.22
Прокинулися від пострілів.
З 18 чути як летять над будинком ракети і так цілу ніч. Телефони у всіх розряджені.
Не хочу спілкуватися. Настрій депресивний, плачу регулярно, а ще хочу печива та молока.
08.02.22
Ще один день війни та надія, що завтра буде мир.
09.03.22
Доброго ранку, хоча не можна назвати його добрим. Війна. Надія на те, що це сон. В дома холодно на годиннику 11:00
****************************************************************************
Інколи виходила на вулицю був сніг. Вікна заклеєні, та прикриті чорною ганчіркою. Орієнтуємося по годиннику, який стоїть в мене на столі. Світла не має телефони зарядити не має де.
Набрала батарейок, щоб слухати радіо. А ще дуже страшно постріли постійно.
Наш бомж ходив до міста пішки так мені брат від нього приніс яблуко. Це було таке смачне яблуко я навіть не думала, що так можливо.
В перше бачила, щоб у березні було так холодно. Йшов сніг, інколи спала біля печі. Читала там книги, мріяла про Великдень, мені здавалося що цей день щось змінить в моєму житті. Та житті Українців. Це була велика надія на перемогу.
Страх був завжди, навіть коли начебто було тихо. Темрява яка наступала вночі, лякала мене ще більше, тому, що я не знала як буде куди і як бігти. Ми запалювали свічки щоб не було видно на вулицю, здавалося все тоді страшниим що вони скрізь.  Коли були обстріли та чути вибухи ми всі сиділи на кухні молилися бабуся плакала, я з нею мені було дуже страшно, але попри страх я хотіла підтримати її.
На ранок дядко з братом пішли пилити в кінець огороду дерева, щоб було чим топити. Я  вийшла їм допомагати,  мені здавалося що сили мене покидають, але я бачила сусідів які виїхали, вони залишили нам картоплі, та бензопилу, я дуже їм дякую.  Ще хотілося хліба чи батона байдуже що. Тільки б шматочок, але  його не було. На жаль борошна теж. 
Нам всім пощастило що в нас був завод мясний тому нам на вулицю привезли мяса, всі поділили, звістно всім мало. Це я до того, що жадібність людини навіть в такі часи не має меж.
Готували ми по черзі, та коли горить плита, то я, то дядько.  Намагалися якось відволиктися, але не виходило, в голові постійно крутилося, що робити.
З Щоденника 10.03.22
Ранок не дуже позитивний -12. Вчора копалася в речах та найшла светер, якій мене буде гріти.
Ще один будинок згорів, я розумію, що всім нам страшно, але треба йти.
***************************************************************************************************************************
Тоді я не знала чому мені так хотілося вийти. Ми розуміли, що це небезпечно виродки забирали телефони, перевіряли всіх. Хто ходив там в центрі нашого села.
Але вони не знали тих ходів що знали ми, точніше просто не підозрювали, що там можна пройти. Ми також нічого не знали.  Є вони там чи не має . Я довірилася своєму чутью.
Страх того, що нас вбьють був 100%, але я відчувала, що ми тут загинемо вони так просто не здадуться, та брат якому 18 років. Я не хотіла щоб його забрали.
Спусковим гачком стало коли на нашій вулиці  прилетіло в дім, та повністю його розбило, люди дивом залишилися живими.
Тоді мене не наче накрило, я кричала, що нам потрібно йти, так мене послухали та ми зібралися. Саме страшне це було зустріти їх. Ми продумал що будемо говорити.  Так ми домовилися що йдемо в трьох, бабуля залишається. Вона фізично не смогла йти. Приняли рішення нарубати їй дров так,  щоб їй вистачило, дядко хотів потім повернутися до неї.
З щоденника
11.03.22
Дорогий щоденник це останній день коли я пишу, прости мене та з Богом.
************************************************************************************************************************
Так рано вранці ми вийшли, було холодно, я одягнулася як на північний полюс светер і штани та зверху зимовий костюм, куртка рукавиці, шапка, на випадок якщо нам прийдеться ночувати в лісі.
Снігу нападало, капець, так ми всю дорогу йшли та мовчали. Шли швидко, намагалися не обертатися.  ( сніг жахливо скрипів під ногами)
З бабусею ми прощалися ще вечері, ми прощалися на смерть. Тому, що статися могло все.
З Божою допомогою, яка у мене була в кишені( маленька книжечка з молитвами, яка зі мною досей пір) ми дійшли до перехрестя побачили машину, ми боялися що в ній хтось є, але там не було нікого. Швидко перейшли та пішли, там опинився паркан який був з дротом, нам прийшлося його перелазити. Звісно це було не легко воно все чіплялося за курточку, ще дядько поранив руку, але ми перелізли. Треба було йти та не зволікати, в мені не так багато було сил. Ми підійшли до струмка який тік, ми тоді не знали, що його не треба перелазити.
Я запропонувала трішки перепочити, як раптом почули постріли в сторону з якої ми прийшли, ми сіли та сиділи. Мені на якийсь час здавалося що це кінець.
Коли вибухи перестало чути ми вирішили йти далі, так ми вийшли на дорогу в другому селі. Там запитали куди йти далі у чоловіка, який проходив повз, ми бачили розбомблені будинки, та просто жах. Дроти які валялися на дорозі. Ми побачили людей, привіталися зними. Вони запитали звідки ми йдемо, дядько відповів.
Вони розповіли нам, що в них зговів будинок та вони виїджають, доречі вони їхали в тому напрямку, що треба нам. 
 В моєї мами не було собою документів вона їх не брала. Тому все виносила я, також кошти які лежали сховані, щоб ці виродки не знайшли. Як же тоді було страшно. Добре повернемося до людей які нам допомогли та ми виїхали, тоді в перше за війну я побачила нашого воїна на блок посту.
Так нас висадили та ми пішли в напрямку куди треба було, так дістали телефон дядька який намагалися увімкнути, надіючись хоч би вистачити заряду на те, щоб просто додзвонитися, так нас зустрів чоловік. Далі було жахливі вибухи які не стихали, в аптеку та магазини були великі черги, це був жах не хто не знав коли і як завезуть продукти.
Так ми прийшли до родичів в яких була мама.  Ми зустріли  маму плакали обнімали. А далі було не дуже.
Я ніколи не думала, що людська жадібність має бути в такій час, але помилялася. Люди до яких ми прийшли, були жадібні, безсоромними людьми.
Ми прийшли нам насипали їсти та сказали ми їмо 2 рази в день далі п'ємо воду, їжі в нас не має тут і так 6 осіб. Я була в такому шоці, бачила що їжа є та вдосталь, ми не думали там затримуватися, з мамою одразу вирішили, що будемо їхати далі. Це мене вбило, людина тільки прийшла навіть нічого не їла таке говорити.
Мені навіть огидно зараз бачити їх. Просто жесть. Ми пробули там 2 дні. На другий ми поїхали нас забрав волонтер. Якого я знайшла по рекомендації подруги яка виїхала.
Так приїхавши в друге місто, ми оселилися на автовокзальному готелі, він був не дуже зручним, але дякувати Богу за таке хоч щось. Так ми знайшли супермаркет, і перше, що ми поклали до козини, це хліб байдуже який, але хліб. До речі дядько пішов до бабусі. Так скупилися ми хліба цілий кошик, та їжі та де які засоби гігієни.
Ходила в аптеку та побачила пусті полки це був жах. Дякуючи що було хоч щось, тому що за весь період я не спала, була виснажена на всі 100 %. Як морально, так і фізично. Страх був не реальним. Тоді ще були тривоги при яких люди ходили в бомбосховище,  в 3-годині ранку розбудили нас та ми сиділи там. Це було щось жахливе, страх був  неймовірний, але там були наші захисники я вірила, молилася, щоб ми залишися живими.
Дякуючи Богу ми залишилися живими, ми поїхали далі, так ми переїхали в друге місто.
В травні до нас в дім попала бомба, дому який був не стало.
І зараз в цю хвилину я живу цією історією, яка закарбувалася в моїй пам'яті. Я не зможу забути, смерті які сталися в мойому селі, які на завжди зруйнували життя людей.
Ненависть це тільки початок, я не можу бажати більшого тільки пекло, яке вони принесли моїй країні. Це нескінченний біль, який отруює життя. Лише завдяки Богу мої бабуся та дядько залишилися живими.
Я ненавиджу кожного хто прийшов сюди зі зброєю в руках, і боляче за кожного у кого загинули в цій війні рідні люди.
А на останок скажу піснею

Як в лиху годину
Встала вся родина
Ворог на колінах кричав "Слава Україні"
How about our feelings?
What do you believe in?
Ніяких пробачень
Only grave is your forgiveness

 (пробачте за помилки,  дякую що читаєте мою історію з мого життя.)