Епілог

Минуло п'ять років... 

Палац у горах більше не був похмурим. Стіни, що колись дихали холодом і самотністю, тепер були вкриті малюнками, дитячим сміхом та ароматом свіжої випічки. Алекс дотримав слова — він змінив усе. Але головна зміна спала зараз у маленькому ліжечку в кімнаті, де колись була бібліотека спогадів.

Я обережно прочинила двері. Алекс уже був там. Він стояв над колискою, і в місячному світлі його обличчя здавалося неймовірно спокійним. Він більше не був тим холодним вампіром, якого я зустріла, але в його рухах все ще залишалася та сама граційна сила.

— Вона знову це робила? — поцікавилася я, підходячи ближче і кладучи голову йому на плече.

Алекс усміхнувся і кивнув на нашу доньку. Маленька Міра спала, міцно стиснувши кулачки, але над її долонькою плавала маленька срібляста сфера — точнісінько така ж, як ті, що колись зберігали спогади Алекса. Тільки ця сфера не була минулим. Вона мерехтіла іскрами майбутнього, відбиваючи сни дівчинки.

— Вона не просто людина, Ліро, — тихо промовив Алекс, обіймаючи мене за талію. — У її жилах тече твоє світло і моя давня магія. Вона — те, чого світ ще не бачив.

Раптом Міра ворухнулася уві сні. Її оченята на мить розплющилися, і я побачила те, що змусило моє серце завмирати щоразу: одне її око було глибокого синього кольору, як у справжнього Алекса, а інше — золотистим, як сонячне світло, яке я колись подарувала йому.

Дівчинка простягнула ручку, і срібляста сфера слухняно опустилася їй у долоню, розсипавшись тисячами зірок, які на мить освітили всю кімнату.

— Вона бачить те, чого не бачимо ми, — прошепотіла я.

— Вона бачить істину, — додав Алекс. — Віктор думав, що я створю монстра, але ми створили щось зовсім інше. Дитину, яка зможе об’єднати два світи.

Алекс дістав із полиці той самий старий щоденник у чорній палітурці. Тепер він був майже повністю заповнений нашими спільними записами. Він відкрив останню сторінку і поклав її на столик поруч із колискою.

— Знаєш, — сказав він, дивлячись на доньку, — я колись боявся вічності. Боявся, що вона буде порожньою. Але тепер, дивлячись на неї, я розумію: наша історія не закінчується на останній сторінці цієї книги. Вона тільки починається в її очах.

Міра солодко позіхнула, і на її щічках з’явилися ямочки. На мить у кімнаті стало так тепло, ніби само сонце зайшло до нас у гості, попри глибоку ніч.

Наша донька була не просто дитиною. Вона була живою угодою між темрявою і світлом. І я знала: що б не принесло майбутнє, вона напише свою власну книгу, де не буде місця для страху — лише для любові, яка виявилася сильнішою за смерть.

Ми вийшли з кімнати, залишивши маленьку чарівницю додивлятися її зоряні сни. На обкладинці щоденника, під літерою «А», тепер з’явилася ще одна — маленька, витончена літера «М».

КІНЕЦЬ.