Розділ 8

Ліра : 

Слова Віктора жалили гірше за фізичний біль. «Ритуал». «Батарейка». Я стояла на галереї, вчепившись пальцями в перила, і дивилася вниз, де два тіні вели бій не на життя, а на смерть. Алекс бився як поранений звір — відчайдушно, люто, закриваючи собою сходи, що вели до мене.

Але в моїй голові пульсувала лише одна думка: він знав. З самого початку він знав, що я маю стати лише інструментом для його звільнення. Щоденник, який я тримала в руках, здався мені не сповіддю, а сценарієм моєї загибелі.

— Алексе! — вигукнув Віктор, з легкістю відкидаючи його до стіни. Камінь тріснув під вагою тіла вампіра. — Подивися на неї! Вона вже все зрозуміла. Ти знову програв. Твоя людяність — це твоя найбільша слабкість.

Я побачила, як Алекс важко піднявся. По його підборіддю стікала тонка цівка крові — густої та занадто темної. Він підняв очі на мене. У цьому погляді не було виправдань. Тільки благання. І не про життя, а про прощення.

— Ліро... йди... — прохрипів він.

Віктор засміявся і раптом опинився прямо на галереї, за кілька кроків від мене. Я відчула запах озону та чогось гнилого.

— Дитино, — він простягнув руку, і я відчула, як магія стискає моє горло, — він ніколи не любив тебе. Ти для нього — лише ключ від дверей, які зачинилися триста років тому. Віддай мені щоденник. У ньому записано закляття, яке Алекс не наважився завершити. Я зроблю це за нього.

Я глянула на щоденник. Потім на Алекса, який намагався підвестися внизу, попри зламані ребра. Якщо я віддам книгу Віктору — Алекс загине. Якщо залишу собі — стану жертвою.

Але був і третій шлях. Той, про який Алекс писав у своїх спогадах. «Якщо людина добровільно віддасть частину свого світла...»

Алекс : 

Біль у тілі був нічим порівняно з болем у грудях, коли я побачив Віктора поруч із нею. Я хотів кричати, щоб вона бігла, щоб кинула ту кляту книгу і ніколи не озиралася. Але я міг лише спостерігати, як мій творець заносить над нею руку.

Я був готовий до найгіршого. Я чекав, що вона зненавидить мене остаточно.

Але Ліра зробила щось неймовірне. Вона не віддала щоденник. Вона розкрила його на останній, порожній сторінці, і приклала до неї свою руку.

— Ти хочеш світла, Вікторе? — її голос не тремтів. Він звучав як дзвін посеред грози. — Ти хочеш ритуалу? Тоді бери! Але не так, як ти планував!

Я побачив, як сторінки щоденника спалахнули чистим, білим вогнем. Це не було полум’я, що спалює папір — це була енергія, яку Ліра добровільно вливала в кожне написане мною слово. Вона перетворювала мою темну історію на зброю.

Книга почала світитися так яскраво, що Віктор з криком відсахнувся, закриваючи обличчя руками. Його магія, побудована на крадіжці та болю, не могла витримати добровільної жертви.

— Ні! — закричав він. — Ти знищиш себе! Ти віддаєш свою життєву силу монстру!

— Я віддаю її людині! — вигукнула Ліра.

У цей момент я відчув, як через щоденник, через повітря, через сам замок до мене хлинула сила. Це не був холодний голод вампіра. Це було тепло літнього сонця, запах скошеної трави та смак життя. Мої рани почали загоюватися миттєво. Моя сила подвоїлася, але вона більше не була чорною.

Я відштовхнувся від підлоги, злітаючи на галерею в один стрибок. Віктор не встиг навіть злякатися, коли моя рука стиснула його горло. Тепер я був сильнішим. Бо за моєю спиною стояла та, хто повірив у мене більше, ніж я сам.

— Твій час закінчився, — прошепотів я, і біле полум’я зі щоденника Ліри перекинулося на мого творця.

Віктор розсипався попелом прямо перед нами, не залишивши по собі навіть тіні.

У замку запала тиша. Така важка, що я чув, як швидко б’ється серце Ліри. Вона стояла, бліда й виснажена, тримаючи в руках обвуглений щоденник. Вона віддала занадто багато.

Я підхопив її якраз тоді, коли її коліна підкосилися.

— Навіщо? — прошепотів я, притискаючи її до себе. — Я не вартий такої ціни.

Вона ледь помітно посміхнулася, торкаючись мого обличчя.

— Ти помилився в щоденнику, Алексе. Останній розділ пишеться не кров’ю. Він пишеться вибором. І я обрала... тебе.

Я дивився на неї, і вперше за триста років я не відчував спраги. Тільки тиху, безмежну вдячність. Ми перемогли Віктора, але справжня битва — битва за її життя, яке вона так щедро розділила зі мною — тільки починалася.