Розділ 7

Ліра : 

Світанок застав нас у бібліотеці спогадів. Я заснула прямо на плечі Алекса, і вперше за весь час мого перебування тут, мій сон не був сповнений кошмарів. Але прокидатися було боляче. Щойно я розплющила очі, реальність обрушилася на мене: я закохана в істоту, яка триста років мріє про смерть, і я — єдина, хто може дати йому цей «спокій».

Алекс сидів нерухомо, вдивляючись у порожнечу. Його обличчя знову стало кам'яною маскою, яку я так ненавиділа на початку.

— Тобі треба поїсти, — сказав він, не дивлячись на мене. — І... Ліро, заховай щоденник. Сьогодні повітря пахне залізом. Це поганий знак.

Я хотіла запитати, що він має на увазі, але раптом палац здригнувся. Це не був землетрус. Це був удар — потужний, магічний, від якого завібрирували навіть мої зуби. Скляні сфери навколо нас тривожно задзвеніли, а та сама червона куля, яку я помітила вночі, спалахнула яскравим полум'ям.

— Він тут, — прошепотів Алекс. У його голосі я вперше почула справжній жах.

— Хто? — я схопилася за його руку.

— Той, хто продав мені вічність. Віктор.

Алекс підвівся, і його постать наче збільшилася в розмірах. Навколо нього почала згущуватися темрява, а очі спалахнули таким лютим вогнем, що я мимоволі відступила.

— Біжи в мою кімнату, Ліро. Там є таємна ніша за каміном. Зачинися і не виходь, що б ти не почула. Навіть якщо я кликатиму тебе — не виходь, поки не настане тиша.

Алекс : 

Я відчував його наближення, як присмак попелу на язиці. Віктор. Мій творець. Мій кат. Той, хто триста років тому знущально посміхався, дивлячись, як я перетворююся на монстра, щоб врятувати Марію.

Я вийшов у головну залу якраз тоді, коли величезні дубові двері розлетілися на друзки, наче були зроблені з паперу. На порозі стояв чоловік у білому костюмі, що дивно контрастував з похмурою атмосферою замку. Він виглядав на тридцять, але в його погляді була старість самих зірок.

— Алексе, мій дорогий учню, — промовив Віктор, струшуючи неіснуючий пил з рукава. — Я відчуваю в цьому домі запах... світла. Невже ти знайшов нову іграшку?

— Вона не іграшка, — мій голос перетворився на низьке гарчання. Я виставив кігті, готуючись до стрибка. — Тобі тут не раді, Вікторе. Йди геть, поки я не згадав усе, чого ти мене навчив, і не використав це проти тебе.

Віктор розсміявся. Це був холодний, бездушний звук.

— Ти став слабким. Ця дівчина... вона пахне так само як та, інша. Марія, здається? Невже ти справді думаєш, що зможеш обдурити долю двічі? Ти привів її сюди, щоб використати її душу для ритуалу. Тож давай, Алексе! Закінчи це. Вбий її світло — і ти станеш вільним. Або... — він зробив крок вперед, і під його ногами камінь почав тріскатися. — Або я заберу її собі. Мені якраз потрібна нова батарейка для моїх маленьких експериментів.

Я кинувся на нього з люттю, якої не відчував століттями. Наші тіла зіткнулися, перетворюючись на вихор із тіні та світла. Я знав, що він сильніший. Але я також знав, що за каміном на другому поверсі сидить дівчина, яка назвала мене людиною. І заради неї я був готовий розірвати самого диявола.

Я не помітив, як Ліра, замість того щоб ховатися, завмерла на галереї другого поверху, притискаючи щоденник до грудей. Вона почула все. Кожне слово Віктора про «батарейку» і «ритуал».

Мій світ руйнувався. Я боровся за її життя, але в ту мить я боявся, що вже назавжди втратив її серце.