Розділ 6

Ліра : 

Весь день я не могла знайти собі місця. Книга в чорній палітурці, яку Алекс так неохоче мені довірив, лежала на моїх колінах, наче заряджена зброя. Я перечитувала останню фразу знову і знову: «...важче мені буде виконати те, заради чого я привів її в цей замок».

Що це означає? Яка мета може бути у того, хто має все — вічність, багатство, силу?

Коли сонце нарешті сховалося за гострими піками гір, залишаючи після себе лише кривавий слід на небі, у мої двері постукали. Це був не грубий стукіт господаря, а ледь чутний, майже невпевнений звук.

— Я готовий, — почула я голос Алекса за дверима.

Я глибоко вдихнула, притиснула щоденник до грудей і вийшла. Алекс чекав у коридорі. Він змінив свій звичний строгий костюм на просту чорну сорочку, яка робила його вигляд менш офіційним і більш... вразливим? Хоча чи можна застосувати це слово до істоти, яка може розірвати сталь голими руками?

— Куди ми йдемо? — запитала я, намагаючись вгамувати тремтіння в голосі.

— Вниз. Туди, куди не сягає навіть місячне світло.

Ми спускалися гвинтовими сходами, повз які я проходила десятки разів, але ніколи не помічала вузького проходу за важким гобеленом. Повітря ставало холоднішим, пахло озоном і старим вином. Нарешті ми зупинилися перед залізними дверима, поцяткованими дивними рунами.

Алекс провів долонею по металу. Руни спалахнули слабким блакитним світлом, і двері відчинилися.

Я ахнула. Це не була бібліотека в звичайному розумінні. Величезна кругла зала була заповнена не полицями, а скляними сферами, що плавали в повітрі. Кожна сфера випромінювала м’яке світло різного кольору: золотаві, ніжно-блакитні, тривожно-червоні.

— Що це? — прошепотіла я, простягаючи руку до найближчої золотавої кулі.

— Мої спогади, — відповів Алекс, зупинившись поруч. — Вампіри пам’ятають усе. Кожну краплю дощу за триста років, кожен крик, кожну посмішку. З часом цей вантаж стає нестерпним. Тому я навчився вилучати їх і зберігати тут.

Він підійшов до однієї зі сфер, що мерехтіла глибоким фіолетовим кольором, і злегка торкнувся її. Сфера розширилася, і раптом стіни зали зникли.

Ми опинилися посеред галасливого середньовічного ринку. Я відчула запах прянощів, почула іржання коней. Поруч зі мною стояв молодий Алекс — його шкіра була засмаглою, а очі світилися життям. Він тримав за руку дівчину. Марію. Вона сміялася, і цей сміх був найпрекраснішим звуком, який я коли-небудь чула.

— Вона була такою живою, — промовила я, не в змозі відвести погляд від її обличчя. Це було як дивитися в дзеркало, але бачити іншу душу.

— Вона була моїм сонцем, — голос справжнього Алекса, що стояв поруч зі мною в реальності, здригнувся. — А потім я зробив її частиною своєї темряви. Дивись далі.

Картинка змінилася. Тепер це була та сама кімната з іграшками. Марія сиділа в кутку, її обличчя було блідим, як крейда, а погляд — порожнім. Вона дивилася на свої руки так, ніби вони були вкриті брудом, який неможливо змити.

— Ти вбив її, — прошепотіла я, повертаючись до Алекса. — Не фізично, а те, ким вона була.

— Так, — він заплющив очі. — І я присягнувся, що більше ніколи не зроблю цього. Але доля — жорстока коханка, Ліро.

Сцена зникла, і ми знову опинилися в холодній залі зі сферами.

— Ти запитувала, навіщо ти тут, — він зробив крок до мене, і цього разу я відчула не холод, а жар, що виходив від нього. — Є стародавнє закляття. Якщо людина, яка має таку ж душу, як та, що пішла, добровільно віддасть частину свого світла... я зможу знову стати людиною. Принаймні на один день. Щоб нарешті піти за нею в спокій.

Я відчула, як земля вислизає з-під ніг.

— Ти хочеш померти? І для цього я тобі потрібна?

— Я хотів цього триста років, — він дивився на мене з такою тугою, що моє серце стиснулося. — Поки не зустрів тебе. Поки не побачив, як ти читаєш мою книгу. Поки не зрозумів, що ти — це не вона. Ти краща. Ти сильніша. І тепер... тепер я не знаю, чого хочу більше: піти в небуття чи залишитися в цій в’язниці, щоб просто чути твоє дихання в сусідній кімнаті.

Алекс : 

Я сказав це. Я вивернув свою душу перед нею, як витрушують порожній гаманець. Кожне слово було як крок по розпеченому вугіллю.

Ліра стояла нерухомо. Її очі, великі й розумні, вивчали мене так, ніби намагалися знайти відповідь на питання, яке я сам собі боявся поставити. Я чекав, що вона розвернеться і піде. Що вона вимагатиме своєї свободи зараз же, дізнавшись, що я збирався використати її світло як квиток в один кінець.

Але вона зробила те, що змусило мій світ зупинитися.

Вона підійшла до мене і поклала свою маленьку, теплу долоню мені на щоку. Це було так просто і так неймовірно водночас.

— Ти весь цей час шукав спосіб померти, Алексе, — промовила вона, і в її голосі не було ненависті. Тільки безмежний жаль. — Але ти не бачиш, що ти вже живий. Тут. Зараз. Зі мною.

— Я монстр, Ліро. Я вбивав. Я прирік себе на вічну спрагу.

— Ми всі маємо свою темряву, — вона посміхнулася, і ця посмішка була яскравішою за всі золоті сфери в цій залі. — Але ти зберігаєш спогади, бо цінуєш життя. Ти не хочеш помирати. Ти хочеш, щоб тебе врятували.

Я перехопив її руку, притискаючи її долоню до своїх губ. Мої ікла ледь торкнулися її шкіри, але я не відчував голоду. Тільки неймовірну, нищівну ніжність.

— Якщо ти залишишся... якщо ти не віддаси мені своє світло для закляття... ти будеш змушена бачити, як я старію всередині, залишаючись незмінним зовні. Ти постарієш, а я — ні. Це прокляття, Ліро. Гірше за смерть.

— Тоді ми знайдемо інший шлях, — вона притулилася чоло до мого плеча. — У твоєму щоденнику ще багато порожніх сторінок. Давай почнемо писати їх разом. Не про Марію. Про нас.

Я заплющив очі, вдихаючи аромат її волосся — полин і вітер. Вперше за триста років я не хотів, щоб сонце сходило. Я хотів, щоб ця ніч у підземеллі тривала вічно.