Розділ 2

Ліра : 

Ніч у замку не принесла спокою. Кожен шурхіт за дверима моєї спальні змушував мене здригатися. Я не могла просто сидіти й чекати, поки він вирішить мою долю. Ненависть — чудове паливо для відваги. Якщо я хочу втекти, я мушу знати слабкі місця цього місця... і його господаря.

Я обережно прочинила двері. Коридори були залиті сріблястим місячним світлом. Ноги самі понесли мене до східного крила, куди Алекс суворо заборонив заходити. «Там його кабінет», — промайнуло в голові.

Двері кабінету були масивними, але, на мій подив, піддалися без жодного скрипу. Всередині пахло старою шкірою та якимось дивним гірким зіллям. Я почала нишпорити по полицях, сподіваючись знайти карту або ключі від воріт.

Раптом під стосом пожовклих листів я побачила її. Книга в чорній палітурці. Вона не була схожа на інші — без назви, без прикрас, лише стара застібка, яка чомусь була відкритою.

Мої пальці торкнулися обкладинки. В ту ж мить по тілу пройшов дивний електричний розряд. Я відкрила першу сторінку.

«Вона дивиться на мене так само, як і всі вони. Як на звіра. І вона права. Але сьогодні, коли я побачив її в лісі, моє мертве серце вперше за триста років здригнулося від болю, а не від голоду...»

Я застигла. Три сотні років? Біль? Це не було схоже на записи вбивці. Це були слова того, хто повільно божеволіє від самотності.

— Я ж казав тобі не заходити сюди, Ліро.

Голос Алекса пролунав прямо над моїм вухом. Холодний метал його присутності паралізував мене.

Алекс : 

Я відчув її присутність ще тоді, коли вона зробила перший крок зі своєї кімнати. Її аромат — суміш страху й полину — був моїм компасом у цій темряві. Я дозволив їй зайти. Я хотів побачити, як далеко зайде її цікавість.

Але коли я побачив її біля свого столу з моїм щоденником у руках, лють змішалася з панікою. Це було єдине місце, де я залишався людиною. Моя остання фортеця.

Я опинився за її спиною миттєво. Вона була такою маленькою, такою тендітною на фоні моїх похмурих полиць.

— Я... я просто... — вона обернулася, притискаючи щоденник до грудей, ніби це був щит.

Її очі розширилися. Вона чекала, що я вдарю її чи вижену. Я бачив, як вона тремтить, але водночас помітив у її погляді щось нове. Не лише ненависть. Там було запитання.

Я вихопив книгу з її рук, мої пальці випадково торкнулися її теплої шкіри. Це дотик обпік мене сильніше за сонячне світло.

— Виходь, — процідив я крізь зуби, намагаючись приховати тремтіння власного голосу. — Якщо я ще раз побачу тебе тут — ти дізнаєшся, чому про цей замок не складають казок зі щасливим кінцем.

Вона вибігла, навіть не озирнувшись. А я залишився стояти в тиші, стискаючи щоденник так міцно, що шкіра на палітурці тріснула.

Вона почала бачити крізь мою маску. І це було набагато небезпечніше, ніж будь-яка спроба втечі. Якщо вона дізнається правду про те, чому я привів її сюди, вона ніколи мені не пробачить.