Пролог

Ніч у Карпатах ніколи не була такою німою. Тільки хрускіт снігу під важкими чоботями моїх переслідувачів розривав тишу, нагадуючи, що смерть іде по моїх слідах.

Я бігла, поки легені не почали пекти вогнем, а серце не перетворилося на загнаного птаха, що б’ється об клітку ребер. Попереду, на самому краї скелі, здіймався він — замок Алекса. Похмурий, величний і такий само холодний, як і його господар. У селі казали, що той, хто переступить його поріг без запрошення, більше не побачить сонця.

Але в мене не було вибору. Позаду — вовки в людській подобі, попереду — монстр, про якого шепочуть лише в молитвах.

Масивні дубові двері відчинилися самі собою ще до того, як я встигла торкнутися кільця-ручки. Всередині пахло ладаном, старим папером і... небезпекою.

— Ти запізнилася, Ліро, — голос пролунав нізвідки, вібруючи в самому повітрі. — Я чекав на тебе занадто довго.

Я обернулася, притискаючи холодні долоні до грудей. Він стояв на верхній галереї, тримаючи в руці келих із густою червоною рідиною. Світло свічок ледь торкалося його обличчя, але я бачила ці очі — крижані, без жодної іскри співчуття.

— Я краще помру, ніж стану твоєю іграшкою, — прохрипіла я, відступаючи назад.

Алекс повільно поставив келих на перила і в одну мить — швидше, ніж людське око здатне вловити рух — опинився прямо переді мною. Його крижані пальці торкнулися мого підборіддя, змушуючи подивитися вгору.

— Смерть — це надто легкий вихід для такої, як ти, — прошепотів він мені в губи. — Ти будеш ненавидіти мене. Будеш проклинати кожен день, проведений тут. Але ти житимеш. Бо я так вирішив.

Тоді я ще не знала, що за цією маскою тирана ховається таємниця, запечатана в шкіряну палітурку його щоденника. Я не знала, що прийде ніч, коли я сама шукатиму його доторків.

Але тієї миті я лише бачила перед собою ворога. І я присягнулася, що цей палац стане моєю фортецею, а не могилою.