Частина 10

Дівчина сиділа з опущеною головою. Тримала руки на столі, з перев'язаними пальцями між собою. По щоці стікали сльози, очі були достатньо червоні. Вона важко дихала, важко говорила. В горлі пересохло, а сміливості не вистачало, щоб взяти в руку стакан з водою і напитися. Вона боялася, що коли зробить бодай маленький ривок рукою, або усім тілом ближче до стакана, то чоловік який тепер знаходиться з нею у кімнаті, знову почне голосно її картати або навіть може вже не витримати її вибриків, вхопить пістолет, направивши дулом на неї.

Вона розповідала все, що знала, все що бачила, чула, робила в той день. Описувала кожний зроблений крок, рух свого тіла. Але поліціянт їй не вірив. Його цікавило лише одне, що було далі. Яке було продовження в щоденнику. Що було написано під іншими датами. Кого ще убив Ігор. 

* * *

Я не знаю!

Хоч як старалася я, розповісти йому все як належне, але він не вірив мені. Я розумію його. Якби, я була на його місці, то також не вірила людині, яка вбила. Але... Я хотіла, щоб він вірив. Мені самій цікаво дотепер, що написано далі. Який початок, хто наступна жертва і, як все закінчилося. Ті дати, вони не просто так написано були. Чому саме понеділок, чому одинадцяте число. Можливо якби хтось інший, першим прочитав все те, то відповів: ”Все, що написано в щоденнику, є лише випадковість.” Але ні... 

Мені важко було дивитися на своїх батьків, тіла яких були мертві, холодні, лежачи на землі гниючи. Я хотіла їх врятувати, хотіла зателефонувати скоріше у швидку допомогу. Хотіла голосно кричати, щоб мене почули та допомогли. Мабуть, я так і зробила! Через декілька годин, можливо то мені так здалося. Можливо промайнули лише мізерні хвилини, але для мене вони тривали годинами. Я почула кроки, які наближалися все ближче і ближче до мене. Перше, що спало мені на думку, то хутчіше закрити двері, спертися плечима на них з середини кімнати та не дати незнайомій людині побачити те, що відбулося. Але, я не змогла. Сил не вистачало піднятися на ноги, вони покинули моє тіло.

Коли невідома особа наблизилася. Стала ступором позаду мене, моїх плечей. Я знайшла в собі сили, щоб поглянути назад. Мені цікаво хто то був, хто побачив мене і батьків, кого, я буду просити про допомогу. Звісно не усвідомлюючи, я так і зробила. Шепотом, з пронизливим болем в горлі, мені вдалося вимовити лише одне слово: 

"Допоможіть"

Це була наша сусідка, яка жила у квартирі, навпроти. Можливо вона і не чула, як я кричала і благала про допомогу. Можливо, я цього і не робила. Мабуть, все, це відбувалося в моїй голові й насправді я нікого не просила допомогти. Мабуть, вона тут випадково. Звісно я плакала і, це привернуло її увагу, коли вона спустилася вниз підвалу. Мені здалося, що стояла вона так ще довго, дивилася уважно на мене, на тіла моїх мертвих батьків. Але зрозуміти мені все ж таки не вдалося, чому вона не почала робити бодай дещо. Наприклад: кричати, відтягувати мене звідти, або хутчіше самій втікати. Ні... Вона стояла і дивилася розглядаючи все. Я відвернула від неї погляд. Знову поглянула них, моїх улюблених батьків. Протягнула руки вперед торкаючись ніг своєї мами. Мені було важко дихати, думати, говорити, але я знайшла в собі сили, щоб знову заговорити.

"Допоможіть. Будь ласка"

Лише після промовлених мною слів, сусідка почала бігти. Тупочучи гучно, розривала нестерпну тишу в підвалі, вона прямувала в сторону сходів. 

- Тепер вже краще! - промовив поліціянт. - На мить мені здалося, що ти не хочеш нічого розповідати. Але тепер вже набагато краще і все зрозуміло. Ну... Мабуть, все зрозуміло. Залишилося ще декілька не вияснених питань. 

Яна не підняла голову. Продовжувала дивитися на свої коліна, які помітно трусилися.

Поліціянт очікував такої її поведінки, тому не витримуючи великої паузи, продовжив.

- Я не впевнений, що ти знаєш про, це, але коли нам, в той день зателефонувала та сама жінка, твоя сусідка. Перше, що вона сказала в слухавку: скоріше приїжджайте, тут дівчина вбила своїх батьків. Наша патрульна машина вмить виїхала за адресою. Далі тобі сенсу немає розповідати. Ти й так все гарно пам'ятаєш, — поліціянт відійшов від столу на метр, дивився на двері, стоячи спиною до дівчини. 

Яна повільно підняла голову, подивилася в кінець столу, де дотепер лежав пістолет, все ще дулом направлений на неї.

Начальник поліції наблизився ближче до дверей, повільно розвернувся в сторону Яни, тримав одну руку біля обличчя, пальці притулені до губ, продовжив говорити.

- Тепер вже немає сенсу приховувати від тебе. Тому, я все розповім. Ми знали про нього. Про вбивцю. Точніше, ми знали що хтось вбиває молодих дівчат. Є заяви залишені батьками тих дівчат, які зникли. Але... Ми шукали достатньо довго і знайти хоча б зачіпку, на якій можна зробити висновок, не було. Тому щоденник твого брата був би для нас річчю яка розкриє всі наші здогадки, — він поглянув на неї, все ще стоячи біля дверей. - Де він?! Де щоденник?

Яна здригнула головою. Повільно обернула її, поглянувши здивовано на поліціянта. Вона знайшла в собі сили та сміливості промовити

- Щоденник! Ви не знайшли його?!

- Дівчинко! - зробив крок вперед. - Якщо нам вдалося б його знайти, то тебе тут ніхто не тримав, настільки довго. Ти цього ще не зрозуміла? - витримав тишу секунд. - Так. Ми його не знайшли. Мої люди перекинули всю квартиру, кожну шухляду, навіть ліжко розібрали на частини, але знайти нічого не вдалося. Можливо ти його сховала?

Яна відвела погляд, знову на свої коліна.

- Для чого мені, це робити?! - пошепки промовила.

- Хм... - він знову розвернувся до неї спиною. - Можливо його і не існувало?

- Що... Що ви маєте на увазі? - здивувалася від його слів.

- Про щоденник ми дізналися нещодавно. А якщо бути точним, то ти перша хто розповіла нам про нього. Так ми знайшли твого брата, також мертвого, з ножем у животі. За батьків вже розповіла ти сама. Але, щоденник. Де він?! В протоколі нічого не написано про блокнот чорного кольору з доказами вбивств твого брата.