Частина 1

Її привели ближче до стіни біля входу в середину відділу. Руки у неї були стиснутими білим пластиковим хомутом, кінець якого звисав позаду на сідниці.

Все про, що думалося тепер, то те, що вона не відчуває рук — їй боляче. Спробувала ворухнути пальцями, просунути долоні одна між одну, але все марно. Хомут був настільки сильно затиснутий, що на її шкірі створилася смуга розтину. Здавалося, що в якусь мить шкіра не витримає такого натиску. Розійдеться, піде по швах, кров почне текти її тоненькими ніжними пальцями.

Один із працівників поліції вхопив її за стиснуті долоні й натиском своїх сильних рук дав їй зрозуміти, щоб вона відійшла від стіни й почала прямувати в середину поліційного відділку. Дівчина не опиралася проти його указувань поштовхами, а якби й хотіла, це зробити, то в неї не вистачило б сил. Її руки були дуже слабкими, якщо порівнювати їх з його сильними руками. Один погляд на його передпліччя вселив їй старих в його сторону. 

Переступила поріг, увійшла в середину і перше, що кинулося в її погляд — невелике віконечко, яке було захищено металічними брусами зі сторони коридору. З віконечка виглядав чоловік. Їй стало ніяково. Чоловік не відводив погляд ні на мить, дивився на неї розглядаючи з голови до ніг. Вона схилила голову від сорому. Перед тим встигла чітко його розгледіти, хоч і не зрозуміла для чого їй це.

Один із поліціянта, який стояв біля неї, підійшов ближче до того самого віконечка, всунув праву руку в кишеню штанів своєї робочої форми, витягнув з середини Прозрачним пакет з її документами. 

Дівчина не відводила погляд, дуже уважно спостерігала за рухами поліціянта. Зосередившись вона хотіла почути про, що вони розмовляють. 

В цю мить вона відчула, як хтось штовхнув її за плечі й усією силою руки, почав вести її розгублене тіло ближче до віконечка, але в мить сильна рука відтягнула її на метр в ліву сторону і притулила все тіло обличчям до стіни.

Тепер вона могла чути про все, що розмовляли два працівники міліції. Вона бачила свій паспорт, розгорнутий на першій сторінці, своє дитяче фото, яке було зроблено два роки тому. 

Відчула теплу і водночас дуже шершаву шкіру долоні у себе на щоці, яка без попередження, без слів указувань почала відвертати її голову в ліву сторону. Тепер вже вона стояла спираючись своїм лобом до стіни, але продовжувала слухати про, що вони розмовляли. 

Першим вона почула свої ініціали, які продиктував працівник поліції в якого знаходилися її документи. Поліціянт хотів продовжити диктувати її дані, як інший поліціянт по ту сторону віконечка перебив його, для того, щоб узгодити, чи правильно він записав.

- "Гончаренко Яна Вадимівна", так? - спокійно по складах промовив.

- Так! - обурено підтвердив його колега. - Записуй далі...

В дівчини немов все перевернулося в середині. Вона ніколи не змогла уявити собі, що таке хоча б колись відбудеться з нею. Що вона буде стояти у відділку поліції із зав'язаними руками, притулена усім тілом до стіни. Вона немов одна з них, одна з тих злочинців, яких показують по телевізору. 

   - Сьогоднішню дату запиши, — промовив поліційний, який диктував її ініціали. 

- Яке сьогодні число? - поліціянт почав вертіти головою в пошуках свого телефону.

- Сьогодні — перше липня. Хоч рік пам'ятаєш який? - повернув голову в сторону дівчини усміхаючись до неї. 

- Так, пам'ятаю!

- Тоді ми пішли далі, — чоловік випрямився в повний зріст. - Дай ключі від решіток.

На весь коридор пролунав скрипіт стільця по підлозі, а також стукіт каблука важкого взуття.

Дівчина побачила в'язку ключів, які в мить появилися на підвіконні. Працівник поліції взяв їх в руки та підійшов до решіток, які були від неї з правої сторони. Почав перекидати ключі в сторони шукаючи потрібний для нього. Декілька секунд і він відкрив решітки в середину коридору.

Інший поліціянт сильно вхопив Яну за стиснуті долоні й таким же самим натиском своїх сильних рук дав їй зрозуміти, щоб вона прямувала в сторону відкритих решіток.

Вони пройшли в середину коридору. Поліціянт знову притулив її до стіни не вимовивши в її сторону ні одно слова. Дівчина стисла зуби від болю на руках, яку створював пластиковий хомут. Інший поліціянт в ту мить закрив за ними решітку, замкнув з середини й перший попрямував в перед.

Йти прийшлось не довго, приблизно метрів п'ять, бо на такій відстані знаходилися ще одні такі самі перегороджені з металічних брусів огорожі. Поліціянт відкрив їх і лише тоді дав указ рукою своєму колезі, щоб той знову почав вести дівчину ближче до нього.

Все продовжувалося декілька хвилин. Перегородження із решіток було три. Дівчина знаходилася вже біля останньої, також притулена усім тілом до стіни. Після того, як працівник замкнув замок на решітці, він попрямував прямо по коридору декілька метрів, а потім повернувся в ліву сторону, зупинився біля дверей, постукав вказуючи пальцем по них.

З середини кімнати пролунав грубий чоловічий голос.

- Заходьте!

Працівник поліції відкрив двері та не заходячи в середину, а лише стоячи на порозі — звернувся.

- Василь Васильович, тут дівчина, яку ви просили привести.

- Ведіть її в кімнату для допитів. Я підійду через декілька хвилин.

- Гаразд, — вже хотів закрити двері, як з кімнати знову пролунав голос.

- Ти залишся з нею в кімнаті та знайди ще когось, щоб стояв біля дверей входу, в коридорі. Зрозуміло?

- Так точно товариш начальник. 

Закрив двері, махнув рукою в сторону дівчини та свого колеги. Той вхопив дівчину за плече повільно штовхаючи в перед. Поліціянт, який знаходився попереду, розвернувся спиною до дівчини та також почав прямувати в перед по коридору. 

Вони пройшли коридором декілька метрів, зупинилися біля однієї із кімнат. Поліціянт, що був попереду знову дістав в'язку ключів, швидко знайшов потрібний ключ і відімкнув двері, сам відступив в бік, пропускаючи дівчину, щоб вона пройшла першою. Той, що був позаду неї, провів її до стільця, надалі тримаючи за плече. Вхопив рукою спинку стільця, відтягнув його назад, водночас поглянув на дівчину промовляючи.