День п'ятнадцятий
Ще трішечки
В Києві було вже дійсно прохолодно, тому я одягла на себе все, наче капуста, і майка і рубашка і зверху пончо придбане в Венеції якраз для цього випадку, гулька на голові і іміджеві чорні окуляри (точніше просто оправа).
Вета психанула і вирішила найняти вантажника, а я вирішила впоратися самотужки і дотягнути речі до найближчого Макдональдса, де ми будемо вбивати час до нашого поїзда. На жаль як на зло ескалатор на вокзалі не працював, але мені допоміг хлопець який пробігав повз (мені страшенно щастить у цьому турі, не інакше).
– Валіза важка, – чесно попередила я його.
– Все одно мені легше ніж вам, – відповів він і я не могла не погодитись, я чесно була дуже вдячна йому за допомогу.
У ресторані з нами разом вбивав час мій іноземний друг з кореї, який навчається і живе в Києві, ми весело посиділи за розмовами, адже він теж нещодавно повернувся з поїздки додому. Тепер вже до поїзда, з моїми речами, допомагав мені він, а Вета тим часом знайшла собі нових рабів, вона йшла у супроводі двох чоловіків вантажників.
Коли ми сіли на свої місця першого класу експрес поїзда Хюндай, то я відразу познайомилася зі своїм сусідом, це виявився приємний молодий хлопець, ім'я якого я відразу ж забула (таке зі мною вперше, адже у мене гарна пам'ять на імена). Ми з ним всю дорогу весело балакали, а точніше я присіла йому на вуха, але все одно добре провели час, адже він теж багато мандрував і розповідав про це. Вета сиділа через прохід від мене і іноді спала.
Був момент кумедний з чаєм, коли я стюарда просто дістала. Він возив свій візок і пропонував усім закуски, кава та інші напої. Так як я все ж таки прихворіла, мені хотілося чаю, але в нього не виявилося цього напою, він сказав, що є тільки в іншому вагоні.
Коли наступного разу він приходив я вже жартома запитала швидше із твердженням ніж із запитанням «Чаю ж нема?!» він відповів що «ні» та ми обидва посміхались при цьому. Втретє коли він проходив, я навіть нічого не питала, так як була зайнята і не звернула на нього уваги, але він, проходячи повз мене, сам сказав, що чаю немає і це було кумедно. Мій сусід перепитав, де можна взяти чай і запитав чи мені взяти, і пішов за ним. Грошей з мене він не взяв, у результаті мене почастували чаєм, і це було приємно. У цьому турі починаю почуватися напрочуд жіночно, бо завжди вважала себе пацанкою з правилом «я сама впораюсь», але жіночною мені сподобалось бути більше.
Залишалося всього кілька годин до того, як я буду вдома, ми за два тижні об'їздили велику частину Європи, і де ж нас тільки не носило, але все ж таки всі дороги ведуть додому, а не в Рим і не до тріумфальної арки.
На пероні мені зустрічають мої батьки радісно махаючи мені рукою та посміхаючись, коли бачать мене у вікні. Обійми, радість та швидкоплинне прощання з новим знайомим.
Тепер я з упевненістю можу сказати, ну от я й удома мій рідний Харків.