День 14

День чотирнадцятий

Шлях додому

Вранці ми трохи покаталися містом (водії заблукали трохи), на площі героїв ми підібрали нашого Гіда (яка десь зранку тинялась по місту) і поїхали у бік України. 

Було дуже приємно, коли весь автобус привітав мене оплесками, і гід побажала багато хороших речей. Мені справді це було дуже приємно, хоч я і не вдома, але все одно цей День Народження незабутній. 

Мама не зраджувала традиції і привітала мене рівно о десятій п'ятдесят п’ять, в той час коли я народилася. Не важливо де я буду, мама завжди мене вітає саме в цей час. Зізнаюся, я завжди з нетерпінням чекаю на її привітання і думаю, коли в мене будуть свої діти, я продовжу цю традицію, і теж вітатиму їх саме в той час, коли вони народилися.

Коли ми зупинилися на санітарній зоні, мене знову облюбували жінки нашого автобуса, одна навіть сказала, що я змінила зачіску на честь свята (а в мене всього лиш волосся не першої свіжості, тому довелося зібрати їх у хвіст), так само помітили, що у мене нові сережки, хоча насправді вони старі і я їх не носила в Європі адже вони золоті. Ох вже ці жінки, все помічають (практично все).

На дегустацію ми так і не потрапили, щось трапилося з винним підвалом і вони не встигали підготуватися до нашого приїзду, це звичайно шкода. 

Ми швидко пройшли митницю та вже були в Україні.

Погода прохолодна, як я і очікувала, але ще не така, яка чекала на нас вдома, адже в Чопі було досить тепло (ми там зупинку на заправці зробили). Подивившись на карту я зрозуміла що до Києва нам сімсот вісімдесят шість кілометрів, і за звичкою думаю, що це не так вже й багато ми ж десять тисяч намотали вже по Європі. До Львова нам близько п'яти годин їхати, а нам ще належить подолати перевал.

Я вже зателефонувала рідним з українського номера і дізналася, що багато людей мене привітало і навіть мати моєї подруги. Не довго думаючи я зайшла в інтернет, щоб перевірити повідомлення і не знайшла потрібних мені. Ні в групі, в якій ми завжди вітаємо один одного з подругами, ні в особистих повідомленнях, не було ніякої навіть жалюгідної смски від неї і це мене засмучувало. Створювалося враження, що у моїй групі з якими я танцюю, за цей час, що мене не було, я стала зайвою (такі думки почали клубитись в мене в голові, адже в день народження від щастя до депресії один крок). 

Небо затягнуло хмарами і вже було зрозуміло, що літо закінчилося. Ми повернулися восени, у мою улюблену осінь з яскравим листям самоцвітами, з чашкою чаю і теплим пледом біля вікна спостерігаючи за дощем і надихаючись на читання, чи малювання. 

Коли їхали Україною, то помітила вивіску з назвою магазину «Зіна», за два тижні я відвикла від подібного, тому такі написи мене навіть розважають. Поступово приходить усвідомлення того, що вже завтра я буду вдома, завтра день народження батькової бабусі, чию фотографію ми беремо у подорож як оберіг.

За час подорожі я трохи пізнала себе, виявляється, я не боюся розмовляти з незнайомими людьми і рада новим знайомствам (чогось раніше я думала про себе протилежне). Мені цікаво слухати, що оточуючі мені розповідають, і у відповідь мені теж є що розповісти, це мене тішить.  У попередньому турі я спілкувалася тільки з подругою, а тут ми всі добре ладнали, це плюси того, що їдеш у тур з малознайомою людиною, знаходиш собі у результаті багато добрих знайомих. Дізнаєшся багато нового, звертаєш увагу на різні речі, а не тільки на те, що нам з подругою двом подобалось, і це як на мене теж добре. Якщо ти позитивна та відкрита людина, то можна провести добре час з усіма.

Гід нам сказала, що як тільки ми повернемося, цей автобус незабаром знову поїде в тур, і мені на думку спала ідея про те, щоб на своєму місці заховати листа для наступних туристів.  У ньому я побажала удачі в турі, і написала, що не треба засмучуватися через різні дрібниці, а лише радіти, адже не кожен може собі дозволити подібні подорожі. Також я залишила координати в соц. мережах ,як мене можна знайти, якщо раптом захочуть поспілкуватися. Склавши записку вчетверо, я сховала її до складаного столу.

Коли ми їхали Україною до Терміналу А, то автобус наш гнав «як чорти» (так сказала Вета), а й справді, ми їхали дуже швидко. І звичайно ж ми не пропустили шансу нагадати водіям про один момент, «Чому ж ми не робили такі маневри, коли гналися за футболістами в Португалії?», всі згадавши ту пригоду знову дружно засміялися, як і в той раз продовжуючи жартувати на цю тему, і звичайно тільки ті, хто тоді їздив на екскурсію. Інші здивовано слухали нас і не розуміли про що взагалі мова. 

Коли ми приїхали на термінал, то на нещастя зустрілися там із сумнозвісним «Бомондом» з Монако. І тепер журилася вся група.

– Боже, з якого села вони вилізли і звідки у них гроші на такий тур? – запитала вся наша група. 

Три сестри з ними познайомилися, коли поруч стояли в черзі за вечерею. Одна з бомонду збиралася переважувати салат, який їй дали і дуже повільно діставала гроші, що наші нерви вже здавали, бо всі були голодні і втомлені.

Після побаченого, наші почали говорити, що у нас просто свята група, порівняно з цими, і Гід охоче погодилася з нами.

Ми нарешті смачно і нормально поїли (а головне не дорого). Вета подарувала мені шматочок торта на честь іменин «Медівник», Українська назва мене трохи збила з пантелику, але це один із видів тортів, які я люблю, тому було шалено приємно та смачно.