День 8

День восьмий

Порту, Португалія

Ранок був важким, незважаючи ні на що, але що робити, треба збиратися і йти до сніданку. Біля ліфта ми зустріли нашу вічну потеряшку у велюровому. Вона раптом заявила, що їй дуже подобаються всі мої сережки, які я одягаю, і що вона постійно стежить за мною (мені звичайно було приємно, але трохи напружило таке).

Вдягнулась я сьогодні у виключно ретро-гардероб, а точніше я віджала ці речі у моєї мами, вона їх носила, коли була плюс мінус в моєму віці. Високі шкіряні чорні шорти і лавандова шифотнова блуза на яку я нашила квіти (під неї я звичайно вдягла майку, бо кофтина була занадто прозора, хоча від цього мені і було жаркувато).

По дорозі в Порту у нас були санітарні зупинки, адже їхати не близько. І на одній з них, під'їжджаючи ми побачили чорно-білий автобус біля котрого стояли високі красиві чоловіки у такому же кольорі футбольній формі. Це виявились місцеві футболісти міста Візеу. Наші “три сестри” відразу весело защебетали, що найкрасивіші чоловіки в Португалії, на що я відповіла «втім зараз з автобусу вийдуть найкрасивіші жінки», на що всі дружно погодилися.  Ефектно вийшовши з автобуса, всі дружно попрямували до туалету, і навіть ми, адже черга була не маленькою. На шляху мене осяяло, що треба сфотографуватися із цими футболістами. І вже стоячи в черзі я підбивала Вету піти і зараз із ними зробити фото адже черга все одно рухається повільно, але вона казала, що краще після.

– Потім вони вже поїдуть! – наполягала я. Не знаю з чого я це взяла, але все ж таки вмовила її сфотографуватися з ними в цей момент.

Щодо всіх діалогів з іноземцями, це лягало на мої тендітні плечі, ця ситуація не виняток. Хлопці охоче та з посмішкою погодилися на фото, не знаю чому але від цього у мене якийсь мандраж почався. Начебто нічого страшного, почуваюся впевнено, але руки тремтіли. Коли ми їх бачили з автобуса це одне, але коли я стала поруч і навіть з моїм зростом, я їм до плечей ледве діставала, це було для мене шоком. Вони дуже високі та красиві (щоб їх…, чортяки). 

Виконавши місію, ми все ж таки пішли назад до туалету, тим паче верни уже не було. Вета переглядала фото що я зробила, та почала обурюватись що я її тільки два рази  клацнула, в той час, як вона штук десять зі мною і хлопцями. Мені стало навіть соромно але і цікаво і скільки їх там насправді, а виявилося всього на дві більше ніж у неї і не всі хороші, тому конфлікт зійшов нанівець.

Коли ми вийшли на паркінг, футболістів аже не було, замість них стояли розчаровані дівчата з нашого автобуса, адже, крім нас, ніхто не встиг з ними сфотографуватися.

Мораль така, треба слухати своє чуття, інакше можна лишитися ні з чим. 

Через вузькі вулиці і високу чисельність людей до міста ми потрапили по численних заторах, але все ж досягли мети.

Порту колись був столицею Португалії, у ньому найбільший порт в країні і саме тут почали робити знаменитий портвейн. Говорять, що Порту так само є церковною столицею, бо в ній править кардинал.

Це місто цікавих історій та купи вражень. Вузькі вулички з різкими нахилами заставлені квітами та курчата, які просто бігають між ніг. Ми бачили незвичайний овальні храм та самий красивий Imperial McDonalds з кришталевими люстрами всередині та красивим орлом на вході, і звичайно з натовпом відвідуючих і голодних туристів. 

Колишній кінотеатр тут перероблений у притулок для безхатьків, в якому їх годують і крім першого, другого та третього, наливають ще келих вина (умови навіть краще, ніж у нас у готелі, бо вина нам не наливають).

Одного такого безхатька ми бачили на вході до церкви, він лежав з простягнутою рукою і спав, але коли проходили люди, він починав мугикати і щось просити, він більше був схожий на п'яного, ніж на бідного, якщо чесно.

Тут є два практично ідентичні храми які стоять стіна до стіни, що дивно. Але справа в тому, що раніше один храм належав монастирю і тільки ченці ходили до нього, а для парафіян був збудований інший, але згодом обидва храми були відкриті для відвідування. 

Неподалік храмів розташований університет з дуже кумедною традицією.

Студенти носять чорні мантії, але тільки не першокурсники, ці носять кольорові футболки (кожний колір відповідає факультету). Після закінчення першого курсу вони повинні пройти посвячення, щоб стати гідними носіння чорної шати. Воно полягає в тому, що потрібно занурити голову у фонтан, який знаходиться навпроти навчального закладу, і лише після цього вам дозволяють носити мантію.