Пролог

Пролог

Всім привіт, будемо знайомитись, мене звати Джулія, для моїх широт в мене середній зріст, чорні очі, оливкова шкіра і чорне кучеряве волосся (в оригіналі) зараз в мене руденьке омбре, довжиною до плечей, а ще сьогодні перший день мого туру. Я живу в країні, яка більша ніж будь-яка з країн Євросоюзу, але ми до нього так ще й не потрапили. Тому Євро-тур для мене є не малою подією. Я люблю мандрувати та роблю це неодноразово. Це мій другий досвід подорожі у автобусному турі Європою, та доки він стартував добре.

А початок був таким, лише два тижні тому я дізналася про те, що поїду до туру. Мене розбудила вранці мама (ну як вранці, ближче до обіду), і сказала, що мені пропонують скласти компанію в турі однієї знайомої, я через те, що ще не зовсім прокинулася, я відмовилась. Мене не зацікавили країни, котрі мені перерахували для огляду.

Прокинувшись остаточно після ароматної чашки кави, без якої не починається мій ранок (щось на зразок вже традиції), я зайшла в інтернет і прочитавши повідомлення, вже детальніше вивчила програму туру, яку мені скинули.

Якийсь час тому мені наснився сон про Париж, парфум і щось ще там було.

Після цього сну знамените місто запало мені в серце і в мене з'явилася нав'язлива думка відвідати його. І ось коли я побачила у списку країн заповітне місто і те, що в ньому будемо аж два дні, я вихром злетіла вниз сходами нашого будинку в кухню, де біля плити чаклувала моя мама.

– Чому ти не сказала, що буде Париж? – трохи з докором спитала я, адже неодноразово говорила мамі про те, що дуже туди хочу, на що вона перелякано дивилася на мене, обмірковуючи сказане.

– Ой, я забула, – сказала вона, посміхаючись. – Я запам'ятала тільки Португалію та Барселону, - зізналася вона. 

– Ну, як так можна? Я вирішила, я хочу поїхати! – рішуче заявила я. 

– Але ж ти сказала, що не хочеш, – підступно підколювала  вона мене.

– Але ж ти не сказала спочатку, що там Париж входить в программу! – нагадала я.

 І з цього розпочався мій шлях збору документів на візу та валізи.

Нагадаю, що за день до цього, всі відзначали день міста, а до нас ще й дядько нагрянув, з яким застілля затяглося на довгий час, тому весь наступний день я провела як у прострації та з пляшкою мінералки в руці. З цим станом (саме «З» тому що це як окрема особа з якою треба няньчитися, їй Богу) я їхала фотографуватися на візу, потім відвозили документи і поки розмовляли, мені двісті разів було то холодно, то спекотно (все ж таки пити треба менше, якщо вам наступного дня доведеться проводити в такій метушні ще й за спекою. Але ж хто ж знав, правда?).

Я дістала маленьку валізу на колесах і щодня вкладала в неї щось з одягу, поки не зрозуміла, що валізу треба взяти більшу (знов, хто ж знав, що мені з нею так не пощастить, але про це пізніше).

Поступово я все ж таки зібрала валізу сперечаючись зі своєю супутницею стосовно кількості їжі, яку ми з собою беремо для перекусів. Це був мій не перший досвід подорожі у турі, та минулого разу ми з подругою викинули наше продовольство у першому ж місті, до якого ми заїхали, це був Будапешт. Тому коли я почула, що потрібно взяти чотири палиці ковбаси, мене це дуже здивувало (тим паче, я не люблю суху ковбасу, а інша точно пропаде). У результаті ми вирішили бути солідарними до смаків один одного, і взяли все на власний розсуд, а там якщо що, поділимося.

Щоб отримати візу. Потрібно було прокинутись о 6:30, привести себе до ладу і подати особисто свої документи у візовому центрі (для мене саме складне було, це прокинутися, адже спати лягаю я пізно).

Всі приїхали з різних міст і чекали на свою чергу, щоб заповнити бланки і здати відбитки пальців. Люди, як покупці на касі розфасувалися по всіх вільних віконцях, а ми всі чекали своєї черги. Але так як дівчинці з якою я їхала потрібно було швиденько звільнитися і їхати на роботу, нас провели без черги та паперової тяганини. Ми просто здали відбитки та сфотографувалися, прибравши все волосся за вуха (Якби знала навіщо, то нафарбувалася б більше вранці).

Я попередила всіх кого могла, що буду відсутня в країні два тижні, ті хто мого віку сказали, що з мене фотки і враження, а ті що старші, сказали не повертатися без нареченого, або щоб отримала номер телефону хоч одного хлопця (ох вже ці дорослі, бабуся люблю тебе).

Якби я так просто могла це зробити, то вже давно мала б хлопця, але на жаль я трохи не такого типу. Ви не подумайте, я не по дівчаткам, мені подобаються хлопці, а точніше я з ними дружу та спілкуюся, а щоб завести стосунки, це для мене трохи складно.

Я дівчина досить молода, скоро двадцять п’ять стукне, а вже розлучена, тому до вибору партнера ставлюся вимогливо. Мої вимоги, це щоб хлопець був старший за мене, умів водити машину, заробляв гроші і звичайно ж симпатичний. Думаєте багато чого хочу? Але в мене є пояснення до кожного зі своїх критеріїв, з якими я думаю ви погодитеся потім. 

Я виглядаю молодше за свій вік (хоча не розумію чому) мені навіть найслабший алкоголь у магазинах без документів не продають (хоч слабке з вісімнадцяти можна пити і купувати). А мій вік вже давно дозволяє мені все (18+) і навіть (21+). Нещодавно хлопець у соц. мережах запитав мій вік, і коли я відповіла йому, його відповідь мене просто загнала у ступор, мені цікаво це чисто він такий чи всі девятнадцяти річні хлопці так думають.