День 15. Запис Темного Лорда Лютика.

  Це сталося. Я зламався. Не як герой, що пробиває стіну, а як старий скелет-бухгалтер над річним звітом. Після того, як Аврора представила мені "План реабілітації та реінтеграції колишніх земноводних героїв" на 48 сторінках (з діаграмами та аналізом ризиків), я зрозумів, що мені потрібна відпустка. Негайно.

Я викликав Гроха. "Грох," — сказав я, мій голос був тихим і втомленим. — "Мені потрібна відпустка. За медичними показаннями. Емоційне вигорання."

Грох, звісно, погодився і навіть виписав мені офіційний висновок для відділу кадрів (яким тепер завідує Реджинальд). Реджинальд, звісно, змусив мене заповнити три форми, підписати заяву і отримати дозвіл від мого безпосереднього керівника. Тобто, від самого себе. Це було дивно.

І ось, я тут. На "Темних Берегах Забуття". Принаймні, так цей курорт називався в рекламній брошурі. Я уявляв собі чорний пісок, море з темної, спокійної води, похмуре небо і, головне, — тишу. Повну, абсолютну тишу.

Реальність виявилася... іншою.

По-перше, "Темні Береги Забуття" — це, виявляється, популярний курорт для... всіх. Тут і гобліни з сім'ями, і орки, які намагаються засмагнути (безуспішно), і навіть кілька вампірів, які ховаються під величезними парасольками і скаржаться на сонце.

По-друге, мій номер. Я бронював "Лігво Вічного Спокою". Натомість отримав кімнату з видом на... дитячий майданчик для маленьких чортенят. Вони весь день кричать, кидаються вогняними кульками і намагаються викликати дрібних бісів.

Але найгірше — це сервіс. Він тут... "все включено". І це "все" включає ранкову зарядку з зомбі-інструктором ("Тягнемо кінцівки, навіть якщо вони відвалюються!"), уроки піщаної скульптури (сьогодні ми ліпили "Череп Безіменного Героя") і, звісно, вечірню анімацію.

Сьогодні аніматором був якийсь надзвичайно життєрадісний ліч. "Вітаю всіх у нашому чудовому готелі! Мене звати Філактерій, і сьогодні у нас... караоке! Співаємо улюблені похоронні балади та бойові гімни!"

Я сидів у барі, намагаючись знайти хоч краплю "крові невинних" (у них був лише томатний сік, який вони називали "Кривава Мері, версія лайт"), і слухав, як п'яна гарпія намагається виконати "Плач за полеглим воїном". Це було жахливо.

І тут до мене підійшов він. Інший відпочивальник. Високий, у чорному плащі, з дуже знайомим шоломом.

"Лютик? Це ти?" — пролунав гучний, трохи механічний голос.

Я підняв очі. Переді мною стояв Мортіферус Кровожерливий. Мій давній конкурент. Той самий, з яким я колись воював за право називатися "Найжахливішим Лордом Східних Земель".

"Мортіферус," — зітхнув я. — "Що ти тут робиш?"

"У відпустці!" — прогудів він, сідаючи поруч. — "Мене мій психолог відправив. Каже, у мене "синдром хронічної злості". Порадив розслабитися, помедитувати. А ти як тут?"

"Емоційне вигорання," — відповів я. — "Забагато бюрократії."

Ми помовчали. Гарпія закінчила співати під рідкі оплески.

"Так," — раптом сказав Мортіферус. — "А пам'ятаєш, як ми колись ділили Смердючі Болота? Ти тоді ще наслав на мене армію скелетів, а я на тебе — чуму. Гарні були часи. Ніяких психологів, ніяких відпусток."

"Пам'ятаю," — кивнув я. — "Тоді все було простіше."

Ми сиділи вдвох, два Темних Лорди у відпустці за порадою психологів, на курорті "все включено", слухаючи караоке. І я раптом зрозумів, що сумую за своїм замком. За Авророю з її кошторисами, за Світланою з її танцями, за Больославом з його пастками. Навіть за закоханим племінником і жабами.

Там, принаймні, був організований хаос. Мій хаос. А тут... тут просто пекло. Курортне пекло.

Здається, мені терміново потрібна відпустка... від відпустки.