6 жовтня

6 жовтня

- Ну як там ваші канікули? Вже нагулялися, і тепер додому?

Це були перші слова від наших рідних коли ми зателефонували їм вперше від тітки Світлани та бабусі Мілени. 

- Ми дуже сильно скучили за вами, наші любі племінники та онуки! Вже час повертатися додому, у вас тут є рідні!

Пройшло всього три місяці, невже наші рідні забули що найбільші бекшкетники на другому кінці світу? Та вони мали б радіти цьому і стрибати по будинку, звільненому від дітей! Однак мати наша розчулилась, від емоцій голос в неї пропав, вона була готова розридатися, адже вона залишилась з нами сам на сам, без допомоги бабусь. Мія як сама найстарша і беземоційна мусила довести до відома наших рідних, що ми залишаємось тут, і крапка. Для драматургії нам довелось поплакати в трубку кожній бабусі та тіткам, що ми теж дуже сумуємо та не бачимо інакшого виходу, що ми маємо бути тут разом з батьком. Сімʼя має бути разом, необхідно надолужити втрачений час. Врешті решт, аргумент хоч і хиткий, однак тимчасово достатньо переконливий для наших рідних.

Після декількох годин сліз, ми всією сімʼєю почали домашню сесію кінофільму. І розповідали, в кого який улюблений персонаж. Мені подобається Вінні-Пух, бо він такий пухкенький добряк, спокійний та врівноважений. Анюті подобається Тигруля, бо вона такий же енерджайзер, шалено шустра та балакуча. Всім молодшим до вподоби Вінні-Пух і його друзі, крім Мії. Вона ж найстарша від усіх, і взагалі відрізняється що характером, що зверхнім відношенням до нас. Інколи я задумуюся, чи Соломія часом не приймальна сестра… Та жартую, вона точно наша рідна… А можливо вона шпигунка…?

14 жовтня

Завтра настане важливий день, тому що ознаменує перший день уроків в новій школі. Сьогодні ми йшли за покупками, а точніше, за канцтоварами. Мені самій не віриться, що я піду в пʼятий клас, просто неймовірно! Саме тому мені купили рюкзак з малюнком ведмедика Тереза з мультика про Нодді, а Мії такий красивий рюкзак з квіточками, чисто для підлітків. Анюта захотіла такий самий рюкзачок як у мене, імітувати мене видумала, ще чого. Молодші вибрали рюкзаки з машинками, ну що з них взяти, дітлахи ще. Ось так ми скупилися перед новою школою, і обійшлося без капризів та фокусів. Можливо, ми зберігаємо енергію для того, що відбуватиметься опісля повернення у реальність.

Що ж нас очікує? Яка буде моя нова школа? Як зреагують мої нові однокласники які дізнаються, що я ні слова не розумію по-португальськи? Нас обʼєднало одне: мовний барʼєр, особливо це хвилює Мію, вона є хоче здобути будь-якою ціною прихильність своїх ровесниць. Молодшим усе по барабану, їм головне взяти іграшки яким будуть заздрити інші діти. Це вони напевно не розуміють, що вони в іншій країні де ніхто не говорить на нашій рідній мові.

Що ж, великі канікули скінчилися. З завтрашнього дня розпочинається навчання та ранішнє вставання, чого зовсім не хочеться. Раніше я завжди любила початок навчального року, однак цього разу це здається чимось невідомим і таємничим. Може не треба ні в яку школу? Батьки відхилили наше прохання, що ж, доведеться перетерпіти. 

15 жовтня

Сьогодні довелося дуже рано вставати, як пташки. І всі явно встали не з тієї ноги, бо мало не проспали та посварились, бо весь графік користування домашніх приладів для збирання збився з курсу. Спочатку ми проводили Толіка та Анюту до початкової школи (без сліз не обійшлося коли зрозуміли що ми їх там залишаємо самих). Тео, бідний малий, залишився в тій же школі тільки в дитсадку, щасливий бачити більше дітей його віку з потенційним інтересом для забав. Батько забрав Соломію в ліцей, а мати провела мене до іншої школи. Чим відрізняється моя нова школа від старої? В новій є справжній охоронець, і перш ніж зайти в будівлю науки треба пройти квест з перевірки на особистість. Жартую, просто пікнути спеціальною карточкою. Що ж, шлях для втечі відрізаний. Прийшов батько, і оскільки він єдиний хто був в курсі всіх подій, то почав перемовини. 

Одна приємна жінка, секретар, проводила нас на футбольне поле (на диво в них теж є поле для гри, о диво!) де спочатку переговорила з вчителькою яка проводила урок фізкультури. Декілька пар очей цікавих дітей дивилися на мене, я в боргу не залишилась. Чого так витріщатись, я ж не з Марсу звалилась?! Батьки залишили мене наодинці, якби мені не хотілося піти з ними назад до мого минулого життя. Відразу в мене вхопилися двоє дівчат, і наче маленьку дитину повели за руки провести мені екскурсію по школі. Коли почали мене запитувати щось там інопланетною мовою яку я не в стані була зрозуміти, я просто махала головою «так» або «ні», наче глухоніма. Відчуття таке наче мене помістили у бульбашку, і нічого з цим подіяти не могла (внутрішній голос єхидно, мовляв, що треба було вчити португальську). Школа має чотири павільйони, мене повели до Синього павільйону. Як я зрозуміла, це моя вʼязниця. Навіть лавочки в них камʼяні, не дуже то мʼяко сидіти, бррр. Далі мене оточила ціла зграя дітей, і одна дівчина без дозволу витягла мій бутерброд з мого ланч-боксу. Настав час перекусу, зрозуміла я, і коли я почала жувати свій бутерброд з червоним перцем, на мене дивилися як на інопланетну істоту. В чому справа, вони що не бачили в житті червоного перцю? Такий солодкий, і такий хрусткий, що я відразу пожалкувала що за дуже привертаю увагу. Старалася жувати без звуку, однак витріщатися менше не перестали. Як я хотіла, щоб земля піді мною розкололась і я пропала з виду!

Пролунав рятівничий дзвінок, однак тільки через пʼять хвилин зʼявилась вчителька (я засікала!), я звикла що вдома лиш як задзвонить дзвінок всі мають бути вчасно на своїх місцях. А тут виявляється ніхто не поспішає на урок! Мені не довелось рота розкрити, як за мене однокласники пояснили вчительці що я новенька яка не шпрехає по-португальськи. Чомусь виникає питання, що я тут роблю? 

Весь урок провела в скуці, як я не намагалась, так і не почула ні одного знайомого слова з мого убогого словникового запасу. Намагалась зрозуміти на що схожа португальська - начебто щось на китайському. Здається, з мене сміялись через мій зошит з обкладинкою ведмедика Терези, от що за халепа. А ці косі погляди мене просто дратували, хотілось загавкати чи мʼявкнути аби зрозуміли що я жива істота. Під час великої перерви я знайшла в цій заблукалій школі Каріну та її подругу Настю, теж українка. Як мені відлягло від серця, що маю змогу хоча б з кимось порозумітись на своїй рідній мові! Ну чому вони в шостому класі, і старші від мене на рік тому не в моєму класі?! Також я познайомилася з Ігорем, нашим який живе тут вже довгий час.