1 червня

1 червня, понеділок  

Я ледве встала. Мама безрезультатно будила мене п'ять хвилин, доки тато не витримав і не вилив на мене відро води (брр, ненавиджу холодну воду, я ніженка!). В той момент мені снився найкращий у світі ярмарок солодощів та шоколадних тортиків, як я милувалася ними (і облизувалася)... Як раптом мій сон перебили, і я миттю проснулася, облита водою з ніг до голови. Ліжко то ще висохне, а от мені тепер доведеться з поспіхом переодягатися, адже до поїзда залишилося 15 хвилин! П'ять хвилин на збори, і десять на біг до вокзалу!  

В одну мить я вийшла з дому, та через шість хвилин і три секунди - рекорд, який варто зафіксувати в Книзі рекордів Гіннеса -, прибігла на вокзал. Нарешті я могла зітхнути коли опинилася в електричці, захекана від швидкості. Мене супроводжувала тільки мама, тож не було театрально-урочистих прощань, що полегшило життя як мені, так і сім'ї. Хоча, підозрюю що мої одноплемінники влаштували вечірку на таку честь. По дорозі до села, я уявляла зустріч з лошам. Я ж його не бачила його цілий рік! Що, якщо він мене не впізнає і не підійде до мене? 

Коли я приїхала до хати бабусі та дідуся (мама повернулася до міста), ніхто не вийшов мені на зустріч. Це означало, що дідусь Степан був десь далеко в полі, а бабуся Анна була у сусідки, і теревенила з бабками про все на світі доки не наступала темрява. Я залишила свої речі у кімнаті, вдихаючи старовинний запах та нотки поля, і увійшла на кухню. Класно, на столі лежала тарілка картопляних дерунів, вареників з вишнями, і глечик свіженького коров’ячого молока. Бабуся Анна любить готувати найкращі й найсмачніші страви, особливо для своєї улюбленої онуки!  

Я собі спокійно поїла, без страху що у мене відберуть ласі шматки їжі, і роздумувала над тим, чим же ж мені зайнятися у селі без сімейної метушні. Може, попробувати подоїти корову? Та ні, не найкраща ідея. Хоча я була грала в одну комп’ютерну гру, в якій завданням було подоїти дванадцять корів! Але то лише віртуальна гра, а тут пасуться тільки справжні корови. У мене появилася інша, надзвичайна ідея: можу навчитися їздити верхи, щоб пізніше осідати лоша…  

Я читала оповідання про коней, тому моя уява розігралася на повну котушку…  
 

… Я хоробро зайшла в конюшню. Вибрала одну кобилу, спокійну на вигляд, і вивела її з конюшні. Принесла сідло (яке ледве підійняла, і яке мусила волочити цей тягар до кобили). За годину я все приготувала, і тяжко зітхнула. Ніколи б й не пропустила, що осідлати коня неймовірно важко! Сподіваюся, що в наступний раз я справляюся швидше з цим завданням.  

Залізти в сідло виявилося легше, однак я важко видихнула, адже просто замучилася. Взяла вуздечку у свої руки, та вдарила стопами по боках. Кобила чомусь заіржала, і піднялася на диби. Я втрималася в сідлі, але кобила зрушила з місця й стрімко почалася вперед. Я в паніці, і тільки міцно вчепилася за вуздечку та гриву, бо зовсім не знала як скомандувати кобилі зупинитися. А я-то думала що вона така невинна, спокійна та слухняна, як же я помилялася!  

Попереду я помітила гілку, і щоб ухилитися, стрибнула з сідла, обличчям прямо в не свіжу копицю сіна. Саме в цей момент, збіглася дітлашня, і почали сміятися наді мною. Мені так хотілося відповісти їм по-їхньому, але тоді вони б побігли жалітися до своїх дорогих бабусь, і я б тоді за це отримала прочуханів. Краще просто перетерпіти мій сором мовчанням. Що за день!  


P.S.: моя фантазія просто фантастична, про досвід з кобилою, ах ах! Насправді ніякого цікавого зайняття в селі ще не знайшла. Тим більше мені не дозволили увійти в конюшню сусідів, однак моя уява створює таку атмосферу яку мені заманеться, пригодницьку. Ох, ця уява…  

3 червня, середа

Ніхто з моїх рідних не дізнався про мою пригоду, яка існує тільки в моїй уяві. Тому багато того, що я пишу в Щоденнику, є секретом. Те, чим не хочеш ділитися ні з сім’єю, ні з друзями. Коли я була малесенькою, то мені дуже подобалося розказувати мамі всі секрети: а тепер вона мене навіть не слухає, коли я просто хочу поговорити з нею. Що ж, немає значення.  

Вчора я не мала можливості писати "любовні записки" (так висловилася бабуся Анна щодо моєї писанини в Щоденнику), бо цілими днями корчилась на городі, відбувала покарання через кобилу сусідів, яка дуже дорогоцінна, але на мою думку, це не кінець світу! Насправді я тільки злякала кобилу коли хотіла наблизитися до неї, і вона просто втекла якнайдалі, що принесло проблеми. Саме тому, я мусила допомагати по господарстві дружині сусіда, та ще бабця. З самого ранку (точніше, з шостої ранку) я була на городі: хоча сонце ще не припікає, я настільки сонна що б не зреагувала, скільки не бий мене молотком. 

Спершу я мусила прополоти бур'яни, і сапати більшість грядок; а коли сонце нестерпно припікало, я тільки поливала квіти бабусі Анни. І аж до глибокого вечора возилася на другому городі - тітоньки Власти, сестри бабусі Анни. Якщо їй не допомогти, то не уникнути осудливих балачок на все село, начебто я така лінива. Лягла о десятій ночі, така втомлена, неначе тягала тонни каменів. Тепер краще розумію тата, як він працює на будівництві, це ж нелегка праця, хоча як можливо порівнювати город з будівництвом, це спірно. Те, що один день в селі мене так утомив, не варто нікому розказувати, інакше всі будуть сміятися з мого "виживання" в селі. Відпочити я зібралася, розмріялася, а тут такий труд. 

Сьогодні я побувала на моєму секретному місці, там де зустріла лоша рік тому. Був прекрасний літній день, світило сонечко, віяв свіжий вітерець червня, дуже тихо, чути тільки гудіння бджіл та цвірінькання пташок. Я сіла під тим самим дубом, що й рік тому. Закрила віки, насолоджуючись абсолютною тишею поля, і вдихаючи повітря, яке нагадувало мені літні парфуми… І тут мій нюх уловив нестерпний запах, до якого я, міська, не могла привикнути, і від якого чимдуж тікала - недалеко паслися корови. Я старалася уявляти приємні запахи, щоб не звертати увагу, і почала гортати аркуші зошита зі своїми оповіданнями. І тут моя уява розігралася… 

    До мене долинуло іржання - це було те лоша! Який виріс в молодого жеребця! Я відразу простягла йому яблуко, але жеребець з підозрою глянув на мене. А потім, несподівано, вихопив те яблуко з моїх рук та радісно заіржав, дозволяючи мені погладити себе. Він впізнав мене! Жеребець повів мене кудись, і я з радістю побігла за ним. Мушу визнати, я не могла його наздогнати. Далі ми грали трохи у хованки, але жеребець сховався так, що я ніде не могла його знайти, як не шукала. Жаль, але нічого вдіяти не могла, і повернулася додому.