І. П’ятниця самоти

Скажи, а що я можу згадати окрім тебе, вірніше кого? Моє необ’ясненне «ти»  просто проситься на волю, певно, не витримує любові. А пам’ятаєш, я ж сама цього хотіла, кожного дня говорила тільки про це і зараз кажу. А ти знову слухаєш, мовчки, як завжди, по свій бік монітору. Ну що ж, це можна назвати як завгодно тільки не світ створений в уяві користувача. Нехай буде простіше – наша реальність.

Коли думки заходять за обрій свідомості і вкладають спати найпотаємніші емоції перестеливши відчуття сонячним сплетінням, тоді виходить назовні Сіяч. Він виринає з глибини того грунту де захована Мудрість, сіє просто і невимушено. Найчастіше люди топчуть паростки, а моє завдання в тому аби їх відроджувати, йти позаду і казати: все буде добре, ще трішки потерпіть і все буде добре. Бути Надією Диявола непросто, бо раптом він починає вірити в Бога, а мене називає падким Янголом. Саме тим, котрий припав до Його щоки у цілунку незрозумілого людьми Іуди. Уявляєш, він також вірить у Світло, Яке живе всередині нього.

Тим часом…

А я тим часом стаю на коліна, я вмію любити навколішки, навколішки також. Але Світло мене піднімає і каже: встань з колін, я недостойний того аби стояти перед Тобою! Розумієш, Світло не каже: ти недостойна стояти переді Мною.

Чай вистигає у кружці, легким переливом проситься на стіл аби липко пробігтись  доріжками прожитих років. А колись, був деревом. Зафарбована лаком текстура, спресована жаром так і мріє про легкий дотик мого солодкого чаю…

Я так багато прожила, і так багато спогадів і всі про тебе. Я цілу вічність живу:  твариною в людині, людиною на Землі, Землею у Всесвіті, Всесвітом у Богові, Богом у людині, Людиною у Богові. Та хто мене таку може зрозуміти, окрім Себе?

Одного дня пішов дощ і не спинився. Просто, у небі день триває цілу Вічність. Це з Землі людина може спостерігати захід сонця і схід. Це з Землі людина може милуватись зірками і так недосяжно хапати їх руками, вловлювати бажаннями торкнутись того сяйва. Та то лише сяйво, воно набагато ближче самої зірки – звичайна фізика. Це з Землі людина може бачити блакитний колір… бо є Світло, було і завжди буде. Та це ж неоціненний дар – мати таку Землю! Та хто її таку може зрозуміти, окрім Нас? Хто може так вправно розділювати багату родючість? Так вправно творити Погоду  – температуру, тиск, вологість, силу вітру, опади. Погода, розумієш, Негода  – це потік людського негативного сприйняття Природи. Природа – Середовище Життя.

І до речі, Янголи не бувають падкими, вони по призначенню, час від часу,  скидають свої крила аби бути народженими Дитиною Земною Жінкою, тобто Людиною.

Тіло моє зовсім не моє, а моєї Душі, а Душа моя – Дитя Любові. Отже, я – Людина – Господнє Творіння, створене по Подобі та Образу Нашому, іже єси на Землі і на Небі.

Ти показав мені своє обличчя і в його рисах побачила таку вистраждану біль, що по щоках скотилися сльози. І не треба мене втішати, я точно знаю – Богу також буває боляче самотньо… боляче за людину, яка в Ньому живе. Поплач, поплач… усе буде добре, я ж поряд. Бути Надією Бога непросто, бо раптом Він починає вірити в Себе, а мене називає Людиною. Саме тією, котра припала до Його щоки у цілунку незрозумілого людьми Іуди. Уявляєш, він також вірить у Світло, Яке Живе всередині нього.

Сонце вперто залізало до моєї хати, а вітер колисав стовбури старого горіху. Зелена, густа трава вологим килимом змочила подвір’я аби легше дихати, а огород гомонів радістю достигаючих плодів. Мої потріскані, почорнівши руки гоїли цим дивом рани – я  як завжди говорю сама з собою.

Він з’явився у моєму житті, вірніше завжди був, як помилки у не вичитаному творі. Навмисно так, аби я знову і знову відкривала себе сторінками летючого Щоденника, мого до болю знайомого незнайомця і перечитувала. Та сьогодні я не читатиму, сьогодні я запишу. Слухай:

День почався грайливо, як завжди занадто поетично для буденності. Зібрала усі фарби вітру в маленьку кишеньку легкого халатику, що згодом стане моєю маскою жіночності. Виправдане Любов’ю життя колосилось Радістю і повсякденними клопотами: що приготувати їсти? З чого? Прибрати в хаті, поратись на огороді… До полудня село оживало людською метушнею, когось обід застигав у полі, когось у дворі, когось у затишній, прохолодній хаті… а мене – в Інеті.

Ще рік тому я комп’ютер у очі не бачила, тільки по телевізору, що раптом став кольоровим і з дистанційкою. Великий, широкий, гладенький екран так і переливався справжністю. Та холодне скло, як і монітор, не давав торкнутись найбажанішого. Дивний момент істини, навіть старенька кафельна пічка  застигла підпираючи стінку  внутрішнім димоходом, що вилазив з під даху високою цівочкою. Влітку спав, а зимою випускав у світ найчудовіший запах диму. Що вже казати про вогонь? Вогник любив пекти картоплю на плоті, вона пахла дитинством, маминими руками, батьковим вином, братовою нетерплячістю і моїми примхами. Так-так, я була примхливою дівчинкою, просто до неможливості. Зачасту аби домогтись свого кидалась  перед батьками на підлогу і верещала. Такі вони – таткові доні. І хто б міг подумати, що з них виростають Янголи. 

Тихо, так тихо, що не хочеться порушувати мовчанням самоту. Можна, я без окуляр всівшись на маминому ліжку, підперши спину подушкою, трішки подумаю. А ти вкрий мене теплою ковдрою по самісінькі вуха і сять поруч у моїй невблаганній самотності. Але чуєш, не смій лякати самотність болем. Я  і так занадто Щаслива… 

Повна каструля компоту розходиться духм’яною парою по хаті. Він любить компот і млинці з творогом, які я щойно зготувала. Вибач, але мені хочеться плакати. Отже, надуті, порожевілі щоки змочилися  гарячими слізьми – сумую.  Я просто сумую. Ми прожили десять років, як один день – у взаємній турботі та Любові. А тут кілька діб розлуки і я немов дитя плачу. Телефон мене втішає семесками  з далекого Фридріхсхафену. І на що йому здалася та  міжнародна любительська витсавка  HAM RADIO?