І. Вівальді

Ну от, замість того аби повитирати в кухні підлогу, я сіла записувати. Повз моє вікно проїхав автомобіль, так запаморочив голову вузькими колесами і чавканням калюж на дорозі. Хіба я не така, як усі? Хіба не жінка?

Так. Сьогодні я жінка. І хто знає скільки триватиме сьогодні. Вчорашнє сьогодні було миттєвим, загадковим і надто солодким.

– Ти мене любиш?

– Я не відповідаю на дурні питання.

– Я тебе сильніше. Чекай… зажди будь ласка, мене кличе донечка, просить посидіти з нею поки засне…

Заснула. Розвернулася на бочок, як завжди відкинула ковдру. Як завжди я її вкрила поцілунками та міцними обіймами, так аби не розбудити. А коли ковдра  всмоктала мого тепла, перетягла її на  маленький клубочок сонного Щастя і тихенько вийшла. Тільки ти не шуми, нехай спить.

Я тихо тебе пригорну, малюючи клітинки материнськими сльозами. Кожну білу прогалину висвітлю місячним сяйвом і блиском зірок. А вже тоді розіллюсь  у нічному небі осінньою блискавицею. І не треба мене ганяти з Заходу на Схід, з Півночі на Південь… не треба, я сама. Розумієш?

Насправді жіноча психологія нічим не відрізняється від чоловічої, хіба що статтю. І навіть якщо я замкова щілина у дверях, все одно відімкне мене тільки ключик, особисто мій.

Але чому, чому і для чого в мені Живе стільки Любові? Я виплакую її дощем ось уже другий місяць. Люди нарікають, бояться повені. А хотілося просто листя, просто жовтого, часом багряного. Хотілося вітру  такого, аби можна загубитись в його диханні, мов у лісі і враз віднайти у ставку  місцеву Русалку. Просто, вона не риба, вона жінка. Розумієш?

Дай мені снігу! Зараз я хочу охолонути. Хочу поринути у спокій круговерті і замерзнути маленькою бурулькою на даху чиєгось дому. Так я і виросла – з ніг до голови. Хто б міг подумати.

День народження скінчилося, ще вчора. Зараз почався початок мене. Олега нема, але ось-ось має повернутись. Це та Людина, яка приймає найбільші хвилі мого дощу. Прямісінько в обличчя, в зіниці, в душу і не ворухнеться терпляче насолоджується. Це та Людина, яка десять років чекала поки виросте його Русалка. Це та Людина, яку не можна кохати, лише повільно і впевнено губити Силою Любові, знову і знову. Це та Людина, яка хворіє Любов’ю до Бога. І от чим я не така, як усі, хіба не жінка?

Перші придумані морози розпалили багаття – захід сонця завжди видовище. Ми вкриваємося небом і просто влягаємось поміж зірок. Я лежу горілиць, підклавши під голову місяць. Він – на моєму плечі підклавши під голову груди. Їх пружний запах неворушть вустами і легенько збуджує. Лежимо. Над головою зорепад і над ногами також, бовтається між нами струмом, що ледь помітно   світиться вогником. Лежимо. Тримає мене за тіло –  обвиває туманом, кришталики якого розщеплюють мене на маленькі сніжинки. Ти не повіриш, але вони враз починають гомоніти а вже через мить втікають. З усієї сили вриваються  в атмосферу Землі, просікають її ситом і поволі сповзають стінками  куполу Природи  – перший сніг. Перший сніг народився у наших обіймах і линув на свідомість Землі. Земля розгубилася від такої щедрості і задрижала, наче ноти в руках інструменту. Але лихоманка минає, так, як сльози висихають на обличчі матері. Щоки рожевіють, вуста складаються в усмішку.

– Дивись, вона танцює.

– Хто?

– Земля.

– Вона схожа на нас.

– Вона є нашим втіленням, яке ось уже вічність  білою тінню шукає свої світи. І треба ж таке віднайти  під самий кінець.

– То ми помираємо?

– Ми дуже тихо, аби не розбудити навколишні галактики лежимо.

– Але помираємо?

– Змінюємо стан на становище.

Тут ніколи не настає ранок, але завжди є зоря. Вона простягається рожевою ниткою між полем, річкою та нами. От і зараз Сонце пестить  зорепад. Тут трава шовкового кольору і листя на деревах багряніють свіжим подихом і завжди цвітуть. Кожен цвіт усміхається  –  розливається чорнилом з самісінького кореня великого  дерева. Його крона розлога та густа. Метелики  літають парами, і птахи. А звірі та комахи  вилизують своїх діточок.

– А на якій гілці Земля?

– На сухій.

– Вона ламається?

– Похрускує і скрипить.

– Ми дамо їй впасти?

– Допоможемо піднятись з колін.

Та виявляється, що вона горда. Каже – «я сама». От вона і сама, сама у наповненні Всесвіту. А хіба не така, як усі, хіба не жінка?

Сьогодні Земля – Жінка. Жінка  це не людина. Жінка – Мама.

– Вона вагітна!

– Вагітна. Ось-ось народить   – хлопчикодівчинку – Любов (Дитину).

– У муках?

– В Любові. Всесвіт вагітний нею, а вона – їхньою Любов’ю.

– Як це прекрасно!

Місяць вип’ячив свої круглі кутики в усмішці саме тоді коли я з’їла твій перший поцілунок. Дивлюсь і милуюсь. Знаєш, у тебе малинові очі і до болю карі губи. А ніздрі у тебе пульсуючі мов стукіт серця, котре невгамовно  п’є кров  і дає пити іншим. Руки у тебе складаються з ніжності з такої, яка мене голубить воркотанням голубів. А ноги твої звиваються річкою поміж моїх і плутаються  в росі  м’ятної трави. Люблю вушко, адже воно розтікається слухом, заходить аж до глибини, моєї глибини. Розумієш? Ти вагітний мною, а я – нашою Любов’ю. Не клич мене більше ані Землею, а ні людиною, а ні Природою…  ані якоюсь іншою назвою. Зови мене Мамою.