І. Земля з пташиного польоту

Того дня  йшов дощ. Я сиділа на краю ліжка перед вікном і просто дивилася. Дивне почуття насолоди наповнювало душу  з кожною новою краплею, яка повільно сповзала по склу. Звичайний дощ, а вміє догодити жінці….

З того часу минуло вже багато часу – подумала і запитала себе – з якого часу? З якого часу, коли у моєму світі уяви  немає часу? І знову лягаю на ліжко і наче провалююсь у міжпланетному польоті Любові. Моє ліжко пухке, як хмарина, але я в ньому ніколи не  сплю, тільки інколи засинаю на його плечі. Він мене любить.

Тс-с-с…. тихо, нікому не кажи. Бо розказати про Любов – це збрехати. Знаєш чому? Про Любов не розказують, а нею насолоджуються. Якось я спробувала  намалювати Планету Любові. У мене вийшло рівно настільки аби закохатися у власного чоловіка. Тому не кажи нікому, бо це бачимо і розуміємо тільки ми. І знову лягаю на ліжко, і наче провалююсь у міжпланетному польоті Любові. Він робить це так… так по-справжньому, так сильно і ніжно водночас, так, наче хоче мене з’їсти – впивається п’явкою  руками  і ногами в моє тіло, схрещуючи нас в єдине ціле, бо ми починаємо плисти   назустріч один одному. У такій близькості ніщо не може між нами просковзнути, тільки краплини вологи, яка хлюпає потоком пристрасті у бурхливому океані ….

Що? Що ти кажеш? Тобі хочеться  відчути це? То йди до мене  і я, як завжди, засну на твоєму  плечі.

Він підійшов, поклав голову на мої голі  ноги. Відчуваю легкий дотик шовкового волосся, яке невидимими кучерями полонило  мої пальці. Люблю губити пальці в волоссі, бо завжди знаходжу в ньому вуха. Кінчики вух  дуже смачні… Починаю шукати його плече – сповзаю пальцями до  шиї, спини, круглих сідничок… Далі не дістаю (поки що). Від мого дотику він ворушиться  у легкому тремтінні, та найбільше люблю, коли муркоче. Шукаю… шукаю, а плече не знаходжу, натомість – масу почуттів подорожуючи улюбленим тілом. Він любить, коли я мию поцілунком його ноги, найбільше ступні, бо стає лоскотно – сміємося. Крізь той сміх малюю ноти по усьому тілу яскравими барвами найбажаніших почуттів. Дуже часто – завжди виконую наше найзаповітніше бажання. У ту мить він не встигає зрозуміти те, чого розуміти не варто, але коли прокидається то каже – Боже мій, я так тебе люблю! Він каже так аби почути  відлуння своїх слів. І чує – Боже мій, я так Тебе люблю!

Тс-с-с…. тихо, нікому не кажи. Бо розказати про Любов – це збрехати. Знаєш чому? Про Любов не розказують, а нею насолоджуються. Якось я спробувала  написати Планету Любові на його тілі саме тому це бачимо і розуміємо тільки ми.

Колись ми Жили на Землі. Тоді я була жінкою, а він – чоловіком. Нас називали грішниками за почуття один до одного. А найбільше  – мене, бо він був моєю улюбленою спокусою з поміж усіх інших. Та вони і самі спокушалися, коли дивилися на нас. І казали – на це соромно дивитися. А я думала – тому  і не дивлюся, а люблю. Протягом століть різні люди по-різному дивились на нас, по-різному сприймали, міркували, але завжди осуджуючи. Товста ковдра суду  нарешті закрила їх по самісінькі вуха, тоді настав день перемоги. Бо під ковдрою опинились усі, навіть і ми. Перебуваючи з нами під однією ковдрою людям довелося дивитися на нас і відчувати сором, до тих пір доки не навчились віддаватись почуттю насолоди. Так дехто навчився любити, дехто ненавидіти. Та по суті, ці два почуття  не відрізняються один від одного соромом, хіба що  сприйняттям. Та вони були тільки  людьми. Заздрість  жила з-за того у їх свідомості, що я народилась жінкою, а він – чоловіком. От і вийшло так, що в мене вроджена жіноча душа, та яка прагне любити й плекати, а в нього – чоловіча – та, яка прагне любити й плекати. Що нас і поєднало.

Ми жили у розкішному палаці на березі моря. І досі чую  розмову хвиль, надто, коли купаюся  в океані. Фігове листя неймовірних розмірів, прикривало наготу Неба перед Землею, бо жінки та чоловіки  один перед одним не прикриваються, це тільки люди, зумовлюючи тим, що ходити без трусиків не гігієнічно. А я думала – не гігієнічно носити сморід у трусиках від сорому, тому ходила чистою – незайманаю, як і він. Нам не вірили.

Ми жили у розкішному палаці на березі моря – просто неба. Сліди пальців на білому піску вели стежиною у нашу спальну під хвилями припливу. За голубою шторкою вікна відкривався красивий краєвид інколи заходу, інколи сходу, але завжди Сонця. Кожного ранку я одягала ліжко у простирадло зорі, а вечорами – у зірки. Пахло м’ятою, вітер приносив аромат  із-за пагорбу аби я розсипала на подушки свіжість. Та одного дня мені захотілось аромату червоної троянди. Червона троянда жила неподалік нашого дому. Самовпевнена і пихата красувалася  краплями крові поміж зелених листочків, котрі були змушені зализувати рани від  шипів пагону. Вітер чемно попрохав аромату, вона погодилась але за однієї умови – якщо я стану на один день людиною. А що мені було робити, коли задумала зварити для нього трояндове зілля із  почуття пристрасті червоного кольору? Що мені було робити, як не проковтнути  аромат і ступити на землю ногою людини. У той день настала весна. Вона ішла за моїми кроками і сіяла тепло – зарясніли цвітом сади, бджоли загули, птахи позвивали гнізда для маленьких пташенят… усе ожило протягом одного дня. Мені подобалось заплітати коси вербі, розчісувати листя берези, плести вінок калини…. І не  сумувати на ним. Адже я точно знала, що трояндова пристрасть нагадує  про мене, хоча інколи коле мене зрадою. Я не розуміла, що воно таке – зрада, тому віддавалась ще відданіше кличучи захід, який має принести зорю бо  тоді я знову буду  з ним. Та вечір не наставав. Гаряче сонце висіло у небі – кохалось з землею під покривалом ніжності. А мені… мені… доводилось дивитися на них і згадувати відчуття насолоди. У такій близькості ніщо не може між ними просковзнути, тільки краплини вологи, яка хлюпає потоком пристрасті у бурхливому океані  Любові.