І. Кішка

Земля набрала нових обертів і вони знову зустрілись – Він і Вона. Дивно, хіба так може бути? Хіба можна вірити у сон? Хіба можна вірити у сон переплутаний із дійсністю? Він любив себе, бо в ньому жило безліч світів. Вони переплутувались у Ньому і так вимальовувався образ нелюдини – хаос. Але той хаос носив в собі певну геніальність... А Вона. Вона була звичайною сільською дівчинкою, яка часто губилася у витворах власної фантазії. Так вони зустрічалися – у своїх реальних снах. Та коли прокидались – ні він, ні вона не пам’ятали подробиць, бо Вони були не важливими.

Його маленьке місто, як завжди було маленьким, а Її велика країна, як завжди великою, тільки вони стали більш чужими – цивілізація забрала їх в полон. Зате спільна планета все ще висіла над Їхнім небом. Їхнє небо не було блакитним, не синім... воно було Їхнім – унікальним. На небі грало сонце Їхніми думками. Так у Них з’являлася музика. Коли оркестр починав її грати подих людей завмирав. Вони не дихали, але й не помирали – потрапляли у вир Їхніх почуттів. Нестандартні, але змістовні закохані тікали один від одного ховаючись у чужих життях. Та один з них повірив у долю. І доля скористалася моментом довіри. Саме тоді, коли історія мала не повторитись. Але та доля... Що мені тепер з нею робити – думала Вона, не я, а Вона. Бо я лише Кішка, яка відчула найінтимніші моменти їхнього спільного життя.

Тепер Вона переживає. Сидить біля вікна і переживає... подробиці минулого, що раптом стало реальністю. Йшов Дощ і малював на склі Його обличчя, воно було юне – дитяче.

– Навіщо ти це робиш?

– Для тебе.

– Хіба я просила?..

– Ні, але подумала.

– Забери свої фарби, не хочу на нього дивитися...

Сказала і розмазала по склу краплини Дощу, що були з іншого боку. Дощ був її другом, бо вмів слухати, мовчати і розуміти незрозумілі речі. Тому Йому не важко було здогадатися про Її думки. Іноді, я навіть заздрила Дощу, бо так само слухала її, так само розуміла... тільки Вона не помічала.

Тоді по Її щоках пробіглися сльози. Вона миттю їх заховала, бо до кімнати забігла донечка.

Це маленьке янголятко було витвором Її мистецтва. Бо материнство для Неї було чимось Божественним. Тому разом з донею літала просторами казки згадуючи себе малою. Саме з донею усвідомила, що ніколи не виростала. Бо доня була Її початком, початком нового життя. Тільки Вона про це ще не знала. Інколи Їй снилися пророчі сни, вони пророкували майбутнє у минулому. Але не вірила жодним снам... що могли зачепити Їхні почуття – Її та Її чоловіка. Бо у ньому губила себе – малу і безпомічну поєднуючи з вродженою жіночою душею: вольовою, рішучою, сильною... Ці два початки сполучалися у Ньому – учив Її любити, учив мистецтву кохання, бо була молодшою. Та насправді виховувала Вона Його... своїм материнським інстинктом. За що Його любила?  Мабуть, за те, що дозволяв Їй лишатися Собою, дещо незвичайною – на очах у людей жінкою, на самоті, частіше з ним – дитиною.

Якою Вона була? Як я – кішкою. В минулому житті Вона була Кішкою, а я була Нею. Вона була Його кішкою, обличчя котрого дощ малював на склі. Тепер Вона – Я, а Я – Її кішка. Як усе заплуталось. Наші життя переплутав час. Тому, моя Господиня не вірила і не вірить в нього. У Її домі не було і не є жодного годинника. У Її думках не було і не є ночі... тільки день. Свою дитину Вона народила вдень – опівночі – пополудні. Саме тоді, коли ясно світив місяць і запалював собою зорі... Саме тоді запалив Її маленьку Зірочку. Тільки Вона ще не знала, що їх було дві. Та, інша Зірочка, уже давно висіла у своєму Небі і шукала свою Маму... Я добре розумію Її сльози, бо вони мої. Тому ми обоє горнемося до дитини, яка голосно сміється своїм наївним, дитячим життям. Вона вже не плаче – усміхається, ну як не усміхнутись, коли на тебе дивляться вуглики-оченята випромінюючи щиру Любов. Як Сонечко... Саме тому в Її житті тільки день. Бо має власне Сонечко.

Її зовнішність зовсім непримітна, зате пухнаста – мініатюрна, наче, лялька... Дивиться глибокими, карими оченятами, хлопає густими, довгими віями... від того погляду життя ніяковіє, так по-дитячому... – починає з Нею бавитись, адже Вона –  лялька. Лялька, яка дозволяє робити з собою все, що забажає. Таким чином, втілюючи будь-які Його фантазії – коханка. Та дитина неймовірно шалена коханка. Ну як можна поєднати в собі настільки різні світи? За це Її і люблять – Він, Він (чиє обличчя на склі), їхні друзі, і просто всі...

Навіщо Дощ малює Його обличчя зараз – думала Вона. Вона розмащує, а Він знову малює... малює Його фарбами. Упізнала рідний пензлик, а визнавати не хоче. Хоче торкнутися – відтягує руку, свою маленьку руку, пальчики якої дуже вміло пестять. Саме тому Він малює, а Вона розмазує. Так з’являється шедевр. Шедеври минулого знову тіпають Її душу шукаючи забуту Музу.

– Невже, я й досі Муза? Так, я Муза, але більше не Твоя. Тому йди... будь ласка, йди геть... і забери свого листа, того, що лишив на підвіконні. Іди, бо вже не буде так, як тоді – я не покину Їх!.. Заради Тебе, Тебе...

–

– Мовчиш. Ну і йди мовчки...

Дощ усміхнувся, знав, що Вона любить Його усмішку.

А хіба Він міг більше? Він протягом віку тільки дивився на Неї через скло, і лише іноді (дуже рідко) “мочив” Її Собою. Господи! Як Йому подобалось торкатись Її тіла і легким дзенькотом... – мовчки заповзати глибше чарівною вогкістю. Якось Вона Його проковтнула – тримала на язику і облизувала губи... То була єдина мить породжена Любов’ю заради Любові, дозволивши Їм поринути у стан духовного екстазу. Саме та мить, яка стала їх спільним життям.