І. Дивакувата

Вона якась дивакувата – казали сусіди і соромились йти до мене  попити кави, бо не знали про що зі мною можна вести бесіду. Смішні вони – казала я Олегу, хіба не зрозуміло, що я Боже Вільна. Він тоді починав мене лоскотати, аби не говорила дурниці.  Ми оце нещодавно, як переїхали до міста – ще й року нема. Та вже звикла до міської буденності. Вона нічим не відрізняється від сільської, принаймні моя. Так само насолоджується на городі грою з землею. Отак розпушує дбайливо грунт, формує ямки, ярочки… сіє, саджає, поливає, сапає… Так виростають справжні домашні овочі та фрукти. Ще якби кури сусідки Марії не паслись…

А ще, у мене є сусід отець Петро – високий, сильної статури,  чорнявий, з борідкою. І з дуже пронизливими очима, дивиться на тебе, наче вишкребає  думки – вичитує і одразу їх аналізує: погано, добре, ну як так можна… Власне,  у нашому невеличкому містечку веде газету релігійної тематики. Одружений, має сина.  Щоправда, знаю я його вже років три-чотири. Перша наша розмова відбулася, коли я принесла йому свою книгу. Він її прочитав і спитав так серйозно – а скільки вам, Галино, років?

А що це впливатиме на оцінювання? – спитала у відповідь я.

– Нечемно це на питання питанням відповідати, Галю.

– Ні, Петре, не чемно у  жінки питати скільки їй років.

– Та я похвалити вас хотів.

– 23. А тепер хваліть.

Він подивився на мене приховуючи усмішку  і сказав:

– Видно, що ви гарно вчилися в школі. З української мови мали п’ятірку, бо пишете без граматичних помилок, певно, вас моя мама вчила.

– А як звуть вашу маму, випадково не Маргарита?

– Маргарита Василівна.

– Так, пригадую, але мене вчила Світлана Михайлівна.

Він глянув на мене, потираючи руки і продовжив свою промову, –  вчилися ви гарно, але, розумієте, це не є роман, не повість… Це… Звісно, там підняті дуже важливі питання буття, людей та світу в цілому, та знаєте… ух, – вдихнув глибоко і видихнув, – це повна маячня.

– Ви що, боїтеся, що я розумніша за Вас?

– Та Боже мій, Галиночко, що ви таке кажете, я боюся Бога, а не того, що можу опинитись дурнішим за якусь там неврівноважену дитину, як от ви…

– Хіба, Він вас чимось налякав?

– Хто?

– Бог.

– Знаєте, що, я оце на конкурс для своєї газети  звідти візьму  одне оповідання – «Абетка Любові» і вірш   «О милий Боже».

– І все?

– Так, тільки це.

– Більше хвалити не будете?

– Не буду.

– То я тоді піду, отче.

– З Богом.

– А помилки коректор виправляв. Любові вам.

Після такого теплого знайомства я поїхала в село, в дім де народилася та виросла. А через рік ми купили хату  близь коло отця Петра. Тепер ми сусіди. Живемо мирно – майже не бачимось. При зустрічі вітаємось. А от чого про нього згадала? Та  буквально вчора він мені  висилає на мейл листа  такого змісту:

«Шановна Галино! Звідки Ви взяли цю ідею про те, що всі ми і є Богом?»

Якась запізніла реакція для випитувань що до книги, хіба що він знайшов мене в інеті і перечитав поновлену версію, яка впродовж кількох років  стала цілою «Планетою Любові»  – подумала і чемно відповіла:

Якщо одним словом, то знаю –  прочитала у власній душі. Але прошу прочитати коротке пояснення. Дві головні заповіді Божі:

1.      Возлюбиши Господа Бога Твого всім серцем твоїм, і всею душею твоєю, і всею мислію твоєю.

2.      Возлюбиши ближняго твого, як сам себе.(Мф. 22, 37, 39)

Вони мають стверджувальний характер. Як ви знаєте, десять заповідей несуть заперечення – не. Це саме та  «фізична частка»,  яка противиться  думці, так само, як тіло – Духу. Це перше, що дає можливість усвідомити присутність негативу  і позитиву,  як дві невід’ємні складові, або доповнюючі в сутності Бога. Та відомо, що протиріччя породжує зло – роздор у єдиній сутності, наче війна з собою. Тільки примирення і об’єднання дає можливість вибрати. Той вибір  і стає відчутною тобі  присутністю Бога в душі. Лишається зрозуміти хто для тебе Бог – Любов, чи Ненависть (Добро, чи Зло, Христос, чи Антихрист). Дуальність це вигадка наляканої людини. Бо є або одне, або інше. Це саме те, що Христос приніс на Землю – Ствердження – Позитив – Добро – Любов. Адже Він не каже, що більше не буде пекла, Він каже – тебе чекає Рай і Життя Вічне. Він прийшов врятувати пропаще. Пропаще, в людському розумінні, то є  люди п’яниці, вбивці, злодії, богохульники…. Але хіба тільки вони? Саме Любов’ю Своєю, яка розповсюджується абсолютно на всіх, рятує перебуваючи між пропащими, а значить у пеклі. Цим самим, вчить любити один одного такими, як ми є. Не за щось, а за те, що всі ми частини один одного – рід людський, який вийшов з двох людей (чоловікожінки) і Єдиного Бога – Отця – Великої Духовної Матері. Тоді пекло стає Раєм – перероджується. Звісно, на духовному рівні – в душі, а вже потім втілюється зовні. Він не чекає, коли віритимуть інші (всі люди) Він вірить сам, тому і носить в собі Рай. Що є прикладом для кожної пересічної людини. А тепер поміркуйте: Людство – Творіння Господнє – Дитина. Дитина  – завжди єдине спільне з Матір’ю, а надто у Лоні. Раз єдине спільне, то значить Людство то є часточка Бога (Матері). Мати то є Дитина. А Дитина – Отець. Отець – Дух Святий.  Ось, вам і тайна Пресвятої Трійці. Кожна окрема людина складова Дитини. А Мама  любить і «ручку» і «ніжку», і «очиці», і слухає стукіт «серденька»….. Отже:  твоє тіло – не твоє, а Його Природа. Твій вдих і видих – Душа – храм для розвитку Духа. То полюби себе, бо в тобі Живе Бог – Мати (Батько) – Дитина – Людина – ближній твій.