запис 22. Моя історія

Дія препарату була майже блискавичною. Минула секунда — і по венах розлилося густе, концентроване тепло. Це була не просто відсутність болю, це була чиста, абсолютна ейфорія. Жахіття, що щойно стискали мої груди залізними лещатами, розчинилися, мов дим на вітрі. Світ навколо раптом розцвів неймовірними, неприродно яскравими фарбами. Кожне зелене листячко на деревах, кожна порошинка, що кружляла в променях сонця, здавалися шедеврами мистецтва.

Мене затопило відчуття такої глибокої, всеосяжної безпеки, якої я не відчував із самого дитинства. Мені стало абсолютно байдуже до Зони, до монстрів за стіною, до власного понівеченого тіла. Я розплився в дурнуватій, блаженній посмішці, безпорадно повиснувши на плечі Ветерана. Мозок огортала м'яка, рожева вата, і в голові залишилася тільки одна думка: якщо це і є рай, то я більше нікуди не хочу йти.

Ветеран стиха засміявся, підтримуючи мене, і злегка похлопав по плечу: — Воно-то забирає добре, козаче. Але ти не розслабляйся. Хімія «Чистого Неба» творить дива, але мізки на місце доведеться повертати самому. Ходімо, сядемо на лавку. Розповіси, як ти вижив у тому пеклі.

Ейфорія від уколу тримала міцно, розмиваючи гострі кути реальності, але язик став слухняним, а спогади, що роками лежали на дні душі важким камінням, самі полилися назовні. Ми сіли на грубо збиту дерев'яну лавку під розлогим деревом. Я дивився на яблука в мисці, потім на спокійне обличчя Ветерана, і заговорив. Мій голос спочатку був тиким, хрипким, але з кожним словом ставав упевненішим.

— Знаєш, старче... я ж не завжди був таким. Мій шлях сюди почався у двадцять другому. Коли все спалахнуло, я не вагався — пішов добровольцем. Тоді здавалося, що гірше вже бути не може. Хто ж знав, що це лише початок глобального зсуву.

Потім була Азія. Мене у складі союзних військ перекинули в Китай. Отам почалося справжнє технологічне пекло. Проти нас кинули кіборгів — напівлюдей, напівмашин, залізо з мікросхемами замість серця, які не знають жалю й болю. Нас кришили вщент, поки мені, завдяки моїм інженерним мізкам, не вдалося зібрати докупи одну штуку. Я винайшов імпульсний пристрій, прототип, який просто випалював, плавив їхні мікросхеми на відстані, перетворюючи смертоносних роботів на купу нерухомого брухту. Це змінило хід тієї війни. Але й ціна була високою... Там же мене й наздогнало. Вибух. Осколки розтрощили ребра, посікли пальці, якими я збирав свої плати. Досі кожен рух віддає тупим болем.

Я важко зітхнув, ейфорія на мить притупила гіркоту, але не змогла стерти її повністю.

— Поки ми тримали фронти там, удома кацапи вчинили те, що не вкладається в жодну людську голову. Вони завдали підлого, масованого удару прямо по саркофагу ЧАЕС. Вони думали, що знищать нас, а натомість розірвали тканину простору. Так народилася Нова Зона. Не та, стара, про яку книжки писали, а це теперішнє чудовисько, що дихає радіоактивним гноєм і породило іржавих мерців в екзоскелетах.

Коли все почало руйнуватися, я мав лише один пріоритет. Я встиг. Буквально під обстрілами, крізь вогонь, я вивіз своїх дівчат — дружину й донечку — на останній евакуаційний літак. Зараз вони в безпеці, далеко, в Канаді... Іноді мені здається, що вони на іншій планеті. А я? Я не міг залишитися там. Забезпечив їм життя — і повернувся назад, у свій рідний бат.

Ветеран слухав мовчки, не перебиваючи, лише зрідка кивав, його погляд ставав дедалі поважнішим.

— А коли війна остаточно переплелася із цим аномальним жахом, я став сталкером на цій Новій Зоні. Одягнув камуфляж, узяв зброю і пішов у туман. Думав, тут тільки смерть. Але Зона дивна... Одного разу після чергового викиду я блукав біля Рудого лісу. Почув дивне, глибоке скавучання — притиснуло товстим обгорілим деревом кота. Та не простого. Це був Кот-Баюн. Величезний, з очима, як нічні аномалії, мутант, якого всі сталкери вважають смертельною загрозою, що заманює людей своїм голосом у пастки. Але я не зміг пройти повз. Підважив стовбур, витягнув його, перев'язав лапу.

Я посміхнувся, згадуючи свого пухнастого монстра.

— Тепер Баюн — мій найкращий напарник. Він відчуває небезпеку за кілометр. Коли я потрапляю в халепу, коли затискають тварюки або накриває черговий напад, він з'являється з нізвідки. Своїм низьким, вібруючим мурчанням він або відганяє ворогів, або витягує мою свідомість із найглибшого заціпеніння. От і зараз... десь чекає на мене за периметром цього вашого Едему.

Ветеран подивився на мене, переводячи погляд із моїх забинтованих пальців на яблука в мисці, і тихо промовив: — Ну що ж, фіксику... Історія твоя варта поваги. Ти пройшов крізь таке пекло, що дивно, як твій розум взагалі ще тримається купи. Але те, що ти тут, і те, що ти врятував живу душу, хай навіть і Баюна — каже про те, що людина в тобі не вмерла. А це на Новій Зоні — найдефіцитніший товар.