Запис 21. Єдем серед пекла

Я стояв і не міг дихати. Легені наче забило гарячим попелом, хоча повітря навколо було чистим і пахло літніми травами і квітами. Острів спокою. Едемський сад серед усього того гниття, іржі та м'ясорубки, яку ми звикли називати Новою Зоною Відчуження. Як? Як посеред території, де кожен метр прагне випити твою кров, де земля просякнута радіоактивним гноєм, а в кущах клацають зубами потвори, може існувати цей рай? Діти... Вони сміялися. І цей сміх здавався мені настільки чужим і неправильним, що в голові щось луснуло.

Цей дитячий крик миттєво трансформувався у моїй свідомості. Дитячий сміх перетворився на передсмертний вереск мого напарника. Звук удару м'яча об стіну — на глухі постріли важких кулеметів.

Напад ПТСР накотив так різко й безжально, що в очах потемніло. Стіни теплиць попливли, перетворюючись на розірвані залізобетонні доти під Бахмутом, а мирний запах хліба змінився солодкуватим, нудотним смородом обгорілої плоті. Ті самі іржаві мерці в екзоскелетах, від яких я щойно ледве втік, знову тягнули до мене свої кістляві, закривавлені руки прямо з квітучих клумб. Ноги стали ватяними, серце забилося у горлі, наче спійманий птах, і я почав падати горілиць, втрачаючи зв'язок із реальністю.

Я вже чекав удару об твердий бетон, але впасти мені не дали.

Сильні, загартовані десятками боїв руки підхопили мене під пахви з дивовижною для такої комплекції швидкістю. Ветеран зреагував миттєво, наче чекав цього. Його обличчя опинилося прямо перед моїм — спокійне, зосереджене, без тіні паніки. — Тихо, сталкере, тихо... Дихай. Ти свої, — глухо, але впевнено прогримів його голос крізь туман у моїй голові.

Вільною рукою він вихопив із тактичної кишені на поясі невеликий шприц-тюбик із яскраво-жовтим ковпачком. Короткий рух — і я відчув різкий, пекучий укол у шию, прямо в район сонної артерії.

Дія препарату була майже блискавичною. Минула секунда — і по венах розлилося густе, концентроване тепло. Це була не просто відсутність болю, це була чиста, абсолютна ейфорія. Жахіття, що щойно стискали мої груди залізними лещатами, розчинилися, мов дим на вітрі. Світ навколо раптом розцвів неймовірними, неприродно яскравими фарбами. Кожне зелене листячко на деревах, кожна порошинка, що кружляла в променях сонця, здавалися шедеврами мистецтва.

Мене затопило відчуття такої глибокої, всеосяжної безпеки, якої я не відчував із самого дитинства. Мені стало абсолютно байдуже до Зони, до монстрів за стіною, до власного понівеченого тіла. Я розплився в дурнуватій, блаженній посмішці, безпорадно повиснувши на плечі Ветерана. Мозок огортала м'яка, рожева вата, і в голові залишилася тільки одна думка: якщо це і є рай, то я більше нікуди не хочу йти.

Ветеран стиха засміявся, підтримуючи мене, і злегка похлопав по плечу: — Воно-то забирає добре, козаче. Але ти не розслабляйся. Хімія «Чистого Неба» творить дива, але мізки на місце доведеться повертати самому. Ходімо, сядемо на лавку. Розповіси, як ти вижив у тому пеклі. І чому зона обрала саме тебе?