Частина 4. Паралельний світ

Через деякий час у двері моєї кімнати тихо, але впевнено постукали. Короткий, чіткий звук відлунив від металевих стін медблоку. Я судорожно підвівся на ліжку, крізь тупий біль у ребрах та забинтованих пальцях, напружив зв'язки й хрипко промовив: — Слухаю. Заходьте.

Двері важко відчинялися, і всередину зайшли двоє. Вони не були схожі на штурмовиків із передової, хоча виправка видавала в них досвідчених бійців. На них була полегшена форма «Чистого Неба» — ті самі блакитно-сірі піксельні куртки, але без важких бронежилетів, розстібнуті на комірах. На вигляд обом було трохи за сорок: обличчя поорані глибокими зморшками та старими шрамами від уламків, погляди спокійні, розсудливі, без тієї дикої сталкерської параної в очах, яку я звик бачити в кожному барі. На лівому плечі одного з них тьмяніла нашивка ветерана угруповання.

Один із них тримав у руках невелику плетену миску. Коли він поставив її на металеву тумбочку біля мого ліжка, я буквально втратив дар мови й від подиву аж відкрив рота. У мисці лежали три великі, стиглі, соковиті червоні яблука. Вони пахли справжнім садом, сонцем і свіжістю. На Зоні, де вся їжа — це зацукровані консерви, сухі пайки та радіоактивна тушонка з мутантів, свіжі фрукти вважалися міфом, нереальним скарбом, дорожчим за артефакт «Душа».

Ветеран помітив мій ошалілий погляд, добродушно хмикнув у сиві вуса і, примруживши око, спитав: — Що, сталкере, здивований? Думав, тут тільки сухарі та спирт жеруть? Я бачу, ти вже трохи очуняв після уколу Анжели. Якщо ноги тримають — піднімайся. Пішли назовні, потеревенимо, свіжим повітрям подихаєш. Тобі корисно.

Я, спираючись на здорову руку, насилу сповз із ліжка. Тіло гуділо, але армійська хімія тримала мене на ногах. Я накинув на плечі куртку і пішов за ними по довгому, чистому підземному коридору, який закінчувався масивними залізними гермодверима. Вони відкрилися з важким шипінням, і ми вийшли на поверхню.

Те, що відкрилося моїм очам, змусило мене зупинитися як укопаного. Напад ПТСР ледь не накотив знову, але цього разу від шоку.

Ми стояли на терасі величезного, прихованого між густих лісів і аномальних полів укріпленого поселення. Це була не просто військова база — це було справжнє живе місто. Навколо високих чистих будівель, обнесених товстими бетонними стінами з кулеметними гніздами, ходили люди. І це були не лише суворі найманці.

Повз нас пройшли дві жінки у світлих робочих комбінезонах, про щось тихо розмовляючи та несучи кошики з тією самою зеленню. А трохи далі, на захищеному майданчику біля великої теплиці, де під спеціальними лампами й вирощували ті самі яблука, бавилися діти. Справжні, живі діти Зони. Вони сміялися, бігали за саморобним м'ячем, і їхній сміх звуком чистої радості розрізав зазвичай мертву атмосферу цього проклятого місця. Навколо пахло печеним хлібом, чистою водою та квітучими деревами, які дивовижним чином прижилися на цій закритій території.

У мене перехопило подих. Створилося стійке, майже божевільне враження, що я пройшов крізь якийсь просторовий пузир і потрапив у паралельний всесвіт. Світ, де не було Нової Зони, не було вибухів 2022 року, не було радіоактивного гною, смерті та іржавих мерців в екзоскелетах, які щойно намагалися розірвати мене на шматки. Це був острівець нормального, людського життя, прихований у самому серці пекла.