запис 19. Анжела та її історія

Я розплющив очі. Світ навколо не просто повернувся — він увімкнувся на повну потужність, вибухнувши всередині моєї голови тисячею вольтів. Знеболювальне медика подіяло, але разом із фізичним болем воно змило ті хімічні блоки, які мій мозок вибудовував роками, захищаючи мене від самого себе.

Мене накрило. Жорстко, безкомпромісно, як це буває при найгірших нападах ПТСР.

Реальність покинутих руїн Зони розчинилася, і я знову опинився там. Травень 2022-го. Село Хатнє на Харківщині. Обстріл, від якого не було де сховатися. Земля горіла під ногами, перетворюючись на рідку мазутну кашу, перемішану з людським м’ясом і нутрощами. Я знову відчув цей солодкуватий, нудотний запах згорілих заживо тіл у підбитій БМП. Пам'ятаю, як намагався витягнути свого побратима, а в руках у мене залишилися лише обвуглені, відірвані по лікоть руки, з яких на мої тактичні рукавиці цівками бризкав гарячий кістковий мозок. Навколо кричали поранені — кричали так, що ультразвук закладав вуха, а небо над Хатнім було чорним від попелу і диму, наче око самого диявола. Я чув, як свистять осколки, як залізо рве людську шкіру, і цей крик... крик мого командира, якому осколком знесло половину обличчя, але він усе ще намагався щось віддати по рації, захлинаючись власною юшкою.

— Дихай! Чуєш мене? Дихай, сталкере! Сюди дивись, на мене!

Цей голос — милозвучний, чистий, схожий на кришталевий дзвін, — прорізав пекло моїх спогадів, висмикуючи мене назад у сирі руїни. 

Але на моє здивування я не був тому місті де останнє памятаю. 

— Дихай! Чуєш мене? Дихай, сталкере! Сюди дивись, на мене!

Цей голос — милозвучний, чистий, схожий на кришталевий дзвін, — прорізав пекло моїх спогадів, висмикуючи мене назад.

Я судорожно вхопив ротом повітря, вигинаючись на жорсткому ліжку. Сльози й піт заливали очі. Як я дізнався пізніше, хлопці з «Чистого Неба» не стали латати мене на місці під вогнем — вони витягли моє напівживе тіло і доставили у свій замаскований медичний блок. Навколо тихо гуділи прилади, пахло антисептиками, спиртом та свіжим залізом бронежилетів.

Коли зір нарешті сфокусувався, я завмер від дикого подиву. Протигаз і тактичний шолом лежали поруч на ящику з-під медикаментів, а наді мною, схилившись над ліжком, стояла... жінка. Медик «Чистого Неба» була жінкою. У цьому проклятому богом залізобетонному гетто, де кожен день — це м'ясорубка, зустріти жінку було рівносильно тому, щоб побачити ангела в пеклі. Коротке темне волосся, обвітрене обличчя, глибокі, втомлені очі, а на шиї — брудний армійський жетон.

— Мене звати Анжела, — тихо сказала вона, витираючи мені лоб вологою серветкою, що пахла спиртом. — Спокійно. Напад минає. Препарат «Чистого Неба» випалює токсини, але іноді відкриває старі шрами в голові.

Я дивився на неї, не вірячи власним очам. Жінка в синьому пікселі. Жінка, яка тоді професійно вихопила в мене ніж. 

— Коли утворилася Нова Зона, я була у складі наукової експедиції на околицях Лиману, — її голос став тихішим, у ньому прорізався холодний метал. — Нас не встигли евакуювати. Почався хаос, аномалії перекрили дороги, а потім по нас прийшли вони... Фракція «Гріх».

Мене пересмикнуло. Про «Гріх» у Зоні говорили пошепки — релігійні фанатики, темні сталкери, які вважали Зону божеством, а людей — брудом.

— Вони тримали мене в підвалах закинутого костелу три тижні, — продовжувала Анжела, і її пальці на секунду сильніше стиснули бинт. — Вони хотіли зламати мене. Приєднати до свого культу, зробити однією з тих живих оболонок, що моляться на Чорнобильську АЕС. Мене морили голодом, закривали в кімнатах із трупами, які вже розкладалися. Вони проводили свої ритуали... Змушували пити кров мутантів, палили на моїй шкірі свої кляті руни розпеченим залізом. Я чула, як за стіною вони живцем здирали шкіру з моїх колег-науковців, прославляючи Зону. Коли черга дійшла до мене, коли їхній жрець у чорному балахоні з покрученим обличчям заніс над моїми очима ритуальний ніж... сталося те, у що я досі не можу повірити.

Вона зробила глибокий вдих, поправивши крапельницю біля мого ліжка.

— Повітря в підвалі немов розчинилося, завібрувало, наче від надпотужного псі-випромінювання. Простір просто тріснув. І з цього марева, прямо з аномального туману, вийшли вони — загін у синьому пікселі. Бійці «Чистого Неба». Вони виникли нізвідки, наче привиди.

Анжела опустила очі, згадуючи деталі того хардкорного бою:

— Це була секунда. Перший постріл штурмовика розніс голову жерця на шматки — мізки та кістки розлетілися по стінах і моєму обличчю. Фանակтики «Гріха» навіть не встигли підняти свої іржаві автомати. Бійці «Чистого Неба» діяли як хірурги: шквал вогню, спалахи, звук лазерних цілевказівників. Один із фанатиків спробував підірвати себе гранатою — йому чергою відсікло руку разом із чекою, і він вибухнув у кутку, заваливши своїх же. Кров лилася рікою, підвал перетворився на бійню за лічені хвилини. Мене підхопили під руки, наділи протигаз і витягли крізь те саме псі-вікно, яке вони відкрили за допомогою своїх секретних приладів. Так я стала частиною їхньої родини. Тепер я повертаю борги Зоні.

Вона затягнула останній вузол на моїй пов'язці й ляснула мене по здоровому плечу.

— Так що вставай, сталкере. Якщо мене не зламав «Гріх», то тебе якась ніч і пара зомбаків точно не вб'ють. Відлежуйся, поки діє анестезія. А до тебе буде пару питань від нашого головного. але трошки пізніше.