Запис 18. Синій піксель

Я лежав на битій, закривавленій цеглі й чув, як шурхотить сміття під чиїмись кроками. Легкі, обережні, синхронні. Так ходять ті, хто вміє виживати в ночі Зони. Люди.

У голові спалахнула єдина думка: люди страшніші за будь-яких мутантів. Кровососа чи зомбі веде голод або чужі псі-випромінювання, вони передбачувані. Людина ж у темряві може вбити тебе просто заради пари патронів, твого детектора або просто щоб не ділити з тобою сухий куток.

Я заніс понівечену ліву руку з ножем до шиї. Пальці розпухли, кожен рух відгукувався диким болем, але я притиснув лезо «боуї» до горла. Живим цим руїнам я не здамся. Краще відразу, ніж повільно здихати в якомусь підвалі під тортурами бандитів чи фанатиків.

Крізь заплиле кров'ю око я розгледів силуети, що заходили через пролом у стіні. П’ятеро. Вони рухалися чітким тактичним клином. І тут мій погляд зачепився за їхній камуфляж. Навіть у густій ночі Зони під слабким світлом місяця було видно цей характерний малюнок — світло-синій, майже блакитний піксель, поверх якого були важкі бронежилети з нашивками у вигляді білого лебедя на фоні чистого неба.

— Тихо, друже, тихо... Опусти перо. Ти як, живий? — пролунав спокійний, глухий голос з-під тактичного шолома. — Не бійся. Ми — «Чисте Небо».

Ці слова прозвучали як грім серед ясного неба. Легенди про це угруповання ходили різні, більшість вважала їх зниклими ще після Сверхвикиду, але переді мною стояли саме вони — бійці в ідеальній, чистій формі, яка пахла не гниллю, а чимось цивілізаційним. Вони пахли порохом і медикаментами.

Командир ледь помітно хитнув головою, і загін миттєво розійшовся по позиціях, діючи як єдиний, ідеально налагоджений механізм. Четверо бійців професійно перекрили всі периметри руїн. Двоє залягли біля віконних прорізів, виставивши назовні стволи своїх модифікованих «Валлів» із глушниками, третій контролював провалену стелю, а четвертий закривав спину, тримаючи під прицілом темний коридор, звідки ми прийшли. Жодного зайвого звуку, жодного непотрібного шереху. Вони контролювали кожну щілину цього проклятого будинку.

П’ятий — певно, медик — швидко опустився на коліна біля мене. Його очі за склом тактичних окулярів дивилися з дивовижним для цього місця спокоєм і розумінням. Він ніби прочитав мої думки, які в ту секунду крутилися лише навколо однієї картини: перон, 2022 рік, Олена і моя мала...

— Думаєш, якщо здохнеш тут у калюжі гною, твоїй сім’ї легше стане? — тихо, майже по-батьківськи прошепотів він. — Тобі ще повертатися треба. Тебе чекають.

З цими словами він блискавичним, професійним рухом перехопив мою занімілу руку і буквально вихопив ніж, який я все ще притискав до горла. Я навіть писнути не встиг. В іншу ж секунду я відчув, як у моє стегно крізь розірвану штанину впилася товста голка військового автоін’єктора. Щелчок.

— Спокійно. Це армійське знеболювальне, з екстрактом «крові каменю». Зараз відпустить, сталкере. Тримайся, жити будеш.

По венах миттєво розлилося приємне, гаряче тепло, стираючи дикий біль у зламаних пальцях і розбитому обличчі. Світ навколо перестав плисти, а кроки мерців назовні вже не здавалися вироком. Я все ще був живий. І я збирався стримати свою обіцянку.