запис 17. «Цукерка для доні»

Звук гідравліки над вухом розірвав марево. Скрип іржавого заліза змішався з гучним, тупим клацанням — один із мертвяків клацнув затвором масивного «Грома», який тримав у перекошених металевих маніпуляторах.

Для стрільби було пізно. Секундне заціпеніння в Зоні коштує життя, а я проґавив цілу вічність, провалившись у той клятий 2022-й. Перед очима все ще стояв перон, забитий людьми, дим, запах гару і її маленька долонька, що стискала мою куртку. «Тату, ти ж повернешся? Обіцяй!» Я обіцяв. Я благав її триматися. І ця обіцянка, яка мала б дати сили, зараз мало не відправила мене на той світ.

Перший гниляк в екзоскелеті практично впав на мене через пролом у стіні покинутого будинку, де я ховався. Важка залізна клешня знесла залишки трухлявої віконної рами, розсипавши гострі тріски та цегляне кришиво мені в обличчя. Гострий біль у щоці повернув мене в реальність.

Зброї не було — коли тварюка рвонула вперед, вона зачепила рукою мій автомат, і той з брязкотом полетів кудись у темряву, між уламки бетону та гнилі дошки підлоги. Залишався тільки ніж. Старий, перевірений кастомний боуї з напівсерейторним заточуванням, який я виміняв у Сахарова за два «мамині намиста».

Я відкотився вбік, у саму гниль, що тхнула мазутом, послідом сліпих псів і старою вогкістю. Мертвяк у залізі розвернувся з протиприродною швидкістю — сервоприводи на його ногах завели так, що заклало вуха, лишаючи глибокі борозни на напівзруйнованій цегляній кладці. З-під розбитого забрала його шолома тхнуло чимось солодкуватим, мертвим, і витікала густа чорна сукровиця. Це вже не була людина. Це був шматок м’яса, заживо приварений до бойового костюма.

— До-не-е-е-чко... — знову видавив механічний динамік на його грудях, і в ту ж секунду ця потвора випустила в мій бік чергу.

Кулі розтрощили бетонну колону, за якою я сховався. Мене врятувало лише те, що я встиг втиснутися в кут між стінами. Цегляна злива та гострі осколки впилися в шкіру, обдираючи обличчя до крові.

Чекати не було сенсу. Якщо вони затиснуть мене в цьому глухому куті руїн — розкатають у кривавий фарш.

Я штовхнув себе вперед, скорочуючи дистанцію, де довгий ствол його автомата ставав марним. Відштовхнувшись від напівзваленої балки, я застрибнув прямо на іржавий каркас екзоскелета, обхопивши ногами його залізну "спину". Мертвяк закрутився, б'ючись об стіни будинку, щоб скинути мене. Сила удару об бетон була такою, що всередині в мене щось хруснуло, а з рота бризнула кров.

— На, з'їж цукерку! — загорлав я, втрачаючи людську подобу, і з усієї сили встромив ніж у єдине вразливе місце — у щілину між шоломом і шийним щитком екзоскелета.

Лезо з хрускотом увійшло в гнилу плоть. Я відчув, як сталь розрізає старі, зашкарублі хрящі й упирається в хребет. Тварюка забилася в конвульсіях. З-під шолома хлинула фонтаном густа, майже чорна гангренозна кров, заливаючи мені очі, рот, просочуючи розвантаження. Сморід був такий, що шлунок миттєво вивернуло прямо на цей іржавий метал.

Але механізм не зупинявся. Екзоскелет продовжував рухатися, підкоряючись якимось збоченим імпульсам зів’ялого мозку. Тварюка перехопила мій ніж своєю металевою долонею — почувся хрускіт моїх власних пальців. Біль був такий, що перед очима все спалахнуло білим. Вона рвонула мене на себе і з розмаху впарила залізним шоломом мені в обличчя.

Ніс хруснув, гаряча кров залила губи. Я впав на спину, на биту цеглу, судорожно ковтаючи повітря, а наді мною крізь проломлений дах уже нависав другий мертвяк. Його екзоскелет був понівечений осколками, ліва рука бовталася на оголених дротах, але права впевнено піднімала важкий залізничний костиль, який вони використовували замість булави.

Я бачив, як цей шматок заліза летить мені в череп на тлі нічного неба Зони. Бачив кожну краплю іржі на ньому. В голові пронеслося: «Вибач, маленька. Я не стримав обіцянку».

У цей момент десь з темряви, через вибите вікно руїн, пролунав сухий, гучний хлискіт крупнокаліберної гвинтівки. Голова зомбі в екзоскелеті просто лопнула, як перестиглий кавун, забризкавши обшарпані стіни кімнати залишками мізків та осколками кісток. Залізне тіло важко рухнуло поруч, піднявши хмару столітнього пилу і ледь не придавивши мені ноги.

Хтось третій втрутився в цю м'ясорубку. Але вночі в Зоні рятівників не буває. Бувають лише ті, кому ти заважаєш полювати.

Я лежав на уламках будинку в калюжі чужої гнилої крові, затискаючи зламану руку, і слухав, як по битій цеглі до мене наближаються нові кроки. На цей раз — легкі, людські. І це лякало ще більше.