Привид з минулого

Початок кінця

Небо над рудими лісами почало наливатися брудним, іржавим кольором. Зона затихла — навіть вітер вщух, наче затамував подих перед чимось неминучим. Почалося. Викид. Перші поштовхи землі відгукнулися в моїх кістках глухим болем, але справжній жах прийшов не зовні. Він прийшов зсередини.

Я встиг заскочити в підвал старого цегляного будинку на околиці Прип'яті. Важкі двері захлопнулися, відрізаючи мене від світу, що помирав у вогні. Настала тиша, яку розривав лише гул у вухах... і раптом цей гул перетворився на знайоме, пронизливе дзижчання.

Фантомний звук

Це був звук FPV-дрона. Тонкий, настирливий писк «смертоносної бджоли», який я ніколи не забуду. Стіни підвалу зникли. Я більше не був у Зоні 2026-го. Я знову був там, у тому клятому окопі.

Повітря стало густим, як кисіль. Легені наче забило попелом. Я намагався вдихнути, але груди стиснуло сталевим обручем. Кожна клітина тіла кричала: «Він летить! Він уже тут!».

— Дихай, Фіксику, дихай... — шепотів я собі, але голос не слухався.

Перед очима, наче на старому побитому моніторі, зациклився один і той самий кадр. Мій побратим. Він просто повернув голову, хотів щось сказати, посміхнутися... і в цей момент дрон влетів йому прямо в плече. Спалах. Світ став червоним. Його розірвало на шматки прямо в мене на очах, а я стояв усього за два кроки, і його кров була на моєму обличчі. Тепла. Справжня.

Паніка

Серце почало битися так дико, що здавалося, воно зламає ребра. Руки затремтіли, випускаючи «Вінторєз» на бетонну підлогу. Я сповз по стіні, задихаючись. Панічна атака накрила дев'ятим валом. Темрява підвалу почала пульсувати в такт викиду. Мені здавалося, що підвал — це пастка, що дрон зараз прошиє стелю і все повториться.

Я почав дряпати пальцями власну розгрузку, шукаючи турнікет чи аптечку, але пальці не слухалися, вони були наче чужі, дерев'яні. Світ навколо стискався до розміру однієї точки. Голова розривалася від крику, якого ніхто не чув, крім Зони.

— Його більше немає... тебе там немає... ти тут... — хрипів я, вчепившись нігтями в бетон.

Повернення

Викид зовні лютував, розриваючи небо на клапті, а в мені поступово вигоряло все. Біль відступив, залишивши після себе лише порожнечу і холодний піт, що заливав очі. Дзижчання в голові нарешті стихло, змінившись на монотонний гул аномалій за стіною.

Я сидів на холодній підлозі, обхопивши коліна руками. Привид з минулого знову пішов у туман, але я знав — він не зник назавжди. Він чекає. Тут, у Зоні, де межа між живими та мертими тонка, як лезо ножа, минуле — це такий самий мутант, як і Контролер. Тільки він не б'є ззовні. Він чекає, поки ти закриєш очі.

Я підняв автомат, перевірив затвор. Руки все ще трохи тремтіли, але дихання вирівнялося. Треба йти далі. Зона не любить слабких, але вона й не дає забути тих, хто залишився там, за межею.

Спи спокійно, брате. Я ще походжу за нас обох.

Після того як викид вщух, я насилу відчинив іржаві двері підвалу. Повітря було солодкуватим і важким від озону, а земля під ногами ще злегка вібрувала. Голова гуділа після панічної атаки, але те, що я побачив у тумані, змусило мене миттєво забути про власні страхи.

Фракція «Гріх»: Тіні зони

На пагорбі, біля напівзруйнованої каплиці, я помічив постаті в темних, брудних плащах з глибокими каптурами. Це був «Гріх» — найзагадковіша і найпохмуріша фракція Зони.

Це не просто сталкери, це релігійні фанатики, темні ченці Зони. Вони вірять, що Зона — це божественне покарання за гріхи людства, а самі вони — її обрані слуги.

• Чим займаються: Вони полюють на артефакти не заради грошей, а для своїх ритуалів. Вони збирають інформацію, катують полонених, щоб «очистити» їхні душі, і проводять темні меси на місцях найбільших катастроф. Кажуть, що багато хто з них — колишні в'язні або ті, чий розум назавжди зламала Зона.

Чорне зібрання

Я мимоволі став свідком їхнього ритуалу. Рухаючись тихо, наче тінь, я підібрався ближче і заліг у високій, обпаленій радіацією траві. Те, що я побачив, змусило кров застигнути.

Близько десяти «грішників» стояли колом навколо розп'ятого на металевих балках мутанта — це був снорк, ще живий. Вони не стріляли. Вони співали. Це був низький, гортанний спів, що резонував із самою Зоною. Головний серед них, у плащі, розшитому дивними символами, тримав у руках артефакт «Серце Оазису», який пульсував кривавим світлом.

Вони почали обмазувати обличчя кров'ю мутанта, вигукуючи імена тих, хто поліг у цій землі. У їхніх голосах не було людського — лише фанатизм і безумство. Я зрозумів: вони не просто моляться, вони намагаються «приручити» енергію викиду, що щойно пройшов.

Втеча з лап темряви

Раптом я відчув, як на потилиці заворушилося волосся. Тріск гілки? Чи я просто занадто важко дихнув? Один із «грішників» повільно повернув голову в мій бік. Його обличчя під каптуром було вкрите шрамами, а очі світилися тьмяним жовтим світлом — наслідок важкого опромінення.

— Чужак... — прошипів він, і цей шепіт, здавалося, пролунав прямо в мене в голові.

Вони кинулися на мене з неймовірною швидкістю, незважаючи на важкі плащі. Я схопився і рвонув у бік лісу, не розбираючи дороги. Позаду чулися крики, що нагадували гавкіт собак. У повітрі засвистіли кулі — вони стріляли зі старих, але доглянутих карабінів.

Я забіг у «жарку» — аномалію, яку помітив у останній момент. Проскочив по самому краю, відчувши, як жар обпікає шкіру. Один із переслідувачів, засліплений люттю, влетів прямо в центр. Стовп вогню піднявся до неба, і його крик розірвав тишу лісу. Це дало мені кілька секунд фори.

Я стрибнув у глибокий яр, прокотився по багнюці і затаївся під вивернутим корінням старого дуба. Серце знову калатало, як під час панічної атаки, але тепер це був азарт виживання. «Грішники» постояли на краю яру, їхні темні силуети чітко виділялися на фоні заграви після викиду. Вони постояли хвилину, щось прошепотіли своїй «богині-Зоні» і пішли назад до каплиці.